Україна: цивілізаційні антиномії

Такий стан речей, здається, пояснюється саме тим, що впродовж останніх років спостерігається повернення "води життя" українського етносу у старе русло українського архетипу, намуляного останніми десятиріччями для одних, сторіччями для других українців. Маємо повільний анамнез, актуалізацію певних українських архетипів, що докорінно не збігаються з російськими, а, навпаки, є суголосними європейським вартостям. В зв'язку з цим знову постає досить серйозне питання про евентуальну належність українського етносу до європейської цивілізації. Наскільки може бути коректною і доказовою така версія? Тим паче, що навіть в українській літературі ми не маємо сталої думки.

Репрезентативною у цьому відношенні виглядає дискусія між Л.Окіншевичем та І.Крупницьким. "Україна, – стверджує перший, – є країною проміжного характеру, з територією, що лежить на кордоні двох "культурно-історичних типів", і являє собою широкий простір переходового від одної до іншої цивілізації характеру" /6-110/. Протягом усієї української історії, на його думку, ми спостерігаємо наявність західних і східних типів, устроїв та породжених ними людських вдач. Його опонент висловлюється протилежним чином: "Україна, безперечно, є синтезою між Заходом і Сходом, але синтези бувають різні, з перевагою того чи іншого елемента. В усякому разі європейськість України не підлягає жодному сумніву: з загальноєвропейського руху її не можна виключити, до нього вона належить органічно… Хоч Україна належить до Східної Європи, вона духовно репрезентує в своїй синтезі Заходу і Сходу деякі важливі, навіть основні риси західної ментальності. Тому можна, і навіть слід, говорити про призначення України бути Заходом на Сході" /Цит. за: 6,104/.

Наступна важлива квестія – це питання про те, що являє собою феномен "Європи" і що мислить з цього приводу сама Європа? Відомий італійський філософ Р.Гвардіні зазначає, що "Європа є не тільки географічний комплекс, не тільки конгломерат народів, але жива ентелехія, живий духовний склад, що розкривається в історії" /7,56/. Змістовний сенс цієї європейської ентелехії, здається, коректно розкриває сучасний американський теоретик У.Уолліс. Він вважає, що до європейських народів можуть бути віднесені ті, що мали спільний історично-культурний досвід: середньовічний католицизм, Ренесанс і Реформацією. Східний кордон Європи, на його погляд, може бути проведений по межах католицьких держав у 1500 році. /Цит:8,116/

Формування українського етносу відбувалося саме на зламі XV-XVI століття в межах польсько-литовської держави під впливом не тільки європейської духовної парадигми, але й європейського цивільного права /Див. 9/. Протягом XVI-XVII сторіч формуються власне українська культура, система освіти і специфічні ментально-світоглядні засади, що надають цій культурі специфічного забарвлення, в чітких кресах європейського культурно-цивілізаційного типу. Українською автохтонною землею прокотилися хвилі Ренесансу, Реформації та контрреформації, інтеріоризовані у синтезі з духовним досвідом києво-руської традиції, вони породили культуру українського бароко.Феномен українського бароко вимагає особливої уваги. Він, безумовно, став органічною складовою загальноєвропейського духовного бароко, але він був наскільки європейським, настільки й специфічно українським і тому потребує виокремлення його differencia specifica. Звернімо увагу на те, що український етнос і архетипи його колективного посвідомого поставали значно пізніше решти європейських народів, на надґрунті духовної історії Європи. І хоча він не мав того реального класичного середньовіччя, як більшість європейських народів, але його власне "середньовіччя розгортається у XV-XII століття, збігаючись у часі з Відродженням, Реформацією й бароко, як соціально-політично /козаччина/, так і духовно /від Києво-Могилянської академії до Сковороди/. Саме у цей час український етнос стає європейським народом, за два сторіччя засвоюючи понад сім віків духовної історії Європи її вартостями свободи, натурального права, приватної власності та демократії. У світлі попереднього стає зрозумілим, чому пророцький геній Т.Шевченка віднаходить витоки українських архетипів саме у добі козаччини.

Українське світобачення, засвоївши августинівсько-аристотелівську парадигму мислення та поєднавши загальноєвропейські вартості з народної мови і культурою та києво-руською традицією, витворилося як власне український варіант європейського світосприйняття й культури - української "самості" екзистенції та ментальності, українського варіанта європейського дискурсу.

Під таким кутом зору отримує сенс концепція єдиної європейської нації. Так, сучасний австрійський політолог О.Мольден у своїй книжці "Європейська нація. Від Атлантики до України", окреслюючи кордони духовної, політичної та релігійної Європи, зазначає, що в історичному минулому "Україна перебувала під значним католицьким культурним, а також польсько-литовським та габбургським політичним впливом" /,63/. В сучасній Україні, на його думку, "ренесанс культурного життя має чітко виявлені проєвропейські… акценти" /8,211/. Таким чином, він вважає, що виявлені природні гравітації української ментальності є достатньою підставою приєднання України до майбутньої єдиної європейської спільноти.

Нарешті ще одне питання. Що спричинило той достатньо активний процес анамнезу й актуалізації архетипів українського колективного несвідомого? Здається, що відповідь майже очевидна. Це – поступова зміна мовної ситуації в Україні. Поширення європейської системи вартостей повністю збігається у часті і просторі з поширенням ареалу відродження функціонування української мови.