Біографічний метод дослідження політичних ідентитетів особистості в умовах становлення громадянського суспільства

Приступаючи до розробки проблеми політичної самоідентифікації особистості, насамперед треба знайти релевантний метод вивчення цього феномена. Такий метод у дослідженні генези, розвитку та зміни політичної ідентичності повинен задовольнити ряд потреб: бути гнучким для фіксування зв'язку об'єктивних умов життя з особистісними характеристиками індивіда; повинен враховувати динамічні життєві етапи політичної соціалізації; виявити системну ієрархію диспозиційних компонентів ідентичності; простежити динаміку політичної активності та залученості індивіда.

Таким методом, на нашу думку, для дослідження політичної самоідентифікації в процесі становлення громадянського суспільства може бути біографічний метод, який є специфічним засобом дослідження життєвого шляху особистості. Вивчаючи цей шлях, дослідник може виходити на різні об'єкти, в тому числі й на політичну ідентифікацію. При цьому даний об'єкт розглядається не як миттєвий знімок подій, а як їх безперервна множина, тобто множина політичних ідентитетів, яка виливається у вивчення динаміки життєвого шляху. "Біографічні дослідження спрямовані на пошук типового стосовно індивідуальних та групових ситуацій, зв'язків між індивідуальними біографіями та значними подіями суспільного життя" [І].

Початком застосування біографічного методу в соціології вважають п'ятитомну монографію У.Томаса і Ф.Знанецького "Польський селянин у Європі й Америці" - (1918-1920). В одному з томів була опублікована автобіографія, написана впродовж двох місяців на прохання Знанецького одним із польських емігрантів (майже 300 сторінок друкованого тексту). Звернення до такого роду досліджень було пов'язане з тим, що треба зважати на суб'єктивний бік соціальної дійсності, на свідомість діючих у ній індивідів. Йшлося не тільки про опис змін у соціальній структурі, а й про важливість психосоціальних процесів, які відбувалися у групах емігрантів з Польщі [2].

У біографіях Томас і Знанецький сподівалися знайти інформацію для аналізу взаємодії об'єктивних культурних цінностей та установок (attitudes) членів цього суспільства. Вважаючи, що ця взаємодія найважливішим процесом соціального життя, вони дійшли висновку, що такий різновид джерел є найкращим соціологічним матеріалом, а метод застосування цих даних - найвідповіднішим соціологічним методом [2]. Знанецький, у свою чергу, доводить, що автобіографію в соціології взагалі не слід розглядати як об'єктивний, достовірний опис автором фактів. Вона завжди є виразом суб'єктивного життєвого досвіду і, як всі звичайні висловлювання людей, не може претендувати на сувору відповідність фактам, її цінність у тому, що вона виражає цілісність безпосереднього і взаємопов'язаного життєвого і

досвіду індивіда, на відміну від розрізнених стверджень у стандартизоваиих опитуваннях. Знанецький зазначає: "Індивід - це складний комплекс дій, кожна з яких співвідноситься з тим чи іншим об'єктом середовища; зрозуміти і визначити його самого можна лише в зв'язку з тими об'єктами, стосовно яких він діє чи намагається діяти. З іншого боку, соціологу байдуже чи усвідомлює сам індивід ці дії як саме він їх бачить, коли думає про них; соціолога цікавить, чи проявляються ці дії і як саме, чи впливають вони і яким чином ні безпосереднє оточення індивіда. По-друге, соціолога не цікавить середовище "саме по собі", він не турбується про те, щоб відтворити його якомога точніше й об'єктивніше з точки зору ідеального незалежного спостерігача. Навпаки, він намагається побачити це середовище таким, яким його уявляє сам індивід, котрий у ньому живе і діє, аби дізнатися про ставлення автора біографії до середовища, про те, яким чином елементи середовища входять до складу особистості. Вплив предметів і людей на свідомість залежить не вищого, чим вони є для інших, а від того, чим вони є для нас, нашому практичному розумінні" [3].

Звернення до біографічного методу відповідає феноменологічній теорії Бергера і Лукмана [4], які декларують схильність природних даних, розуміння світу через свій власний досвід через "переживання" досвіду іншого суб'єкта. Для біографічного методу характерне вільне спілкування інтерв'юера і респонденті яке засноване на "розумінні", а не тільки на реєструванні відповідей на питання; встановлення емоційних, щирих відносин між дослідником та інформантом. Подібні нові засади методології гуманітарних наук формулював М.Бахтін: "Будь-який об'єкт знання, (у тому чия й людина) може бути сприйнятий і пізнаний як річ. Але суб'єкта як такого не можна сприймати і вивчати як річ, бо як суб'єкт може, залишаючись суб'єктом, стати безмовним, отож пізнання його може бути лише діалогічним" [5].

Широке застосування елементів біографічного методу мало місце і у психоаналізі. Як і у класичному психоаналізі [6], так і послідовники фрейдизму (Е.Фромм [7], Т.Адорно [8], А.Адлер [9], Г.Лассвелл [10]) використовували автобіографічні документи для дослідження різних аспектів структури особистості.У радянські часи безпосередньо пропонували біографічний метод у психології Н.Рибніков [11], Н.Логінова [12].

У російській соціології 90-х років закладена традиція використання біографічного методу для вивчення нових явищ суспільства, що трансформується. Зокрема А.Вардомацький започаткував науково-дослідницький проект "Аксіо-моніторинг", який орієнтований на виявлення так званих життєвих цінностей за допомогою аксіобіографічного методу [13]. У дослідженні Н.Цвєтаєвої [14] розглядається біографічний дискурс радянської епохи, наскільки, її стереотипи і цінності укорінені у звичках і навичках осмислення авторами власного життя. Біографічні нарративи дали можливість зафіксувати, реконструювати те, як мова радянської епохи розвивалася у часі, переживаючи відповідні історичні етапи.