Прокопович В.К. - керівник уряду УНР у 1920 році
Народився 10 червня 1881 р. у Києві в родині священика. Батько походив із старовинного козацького роду з Чигиринського повіту Київської губернії. Після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету В. Прокопович викладав історію у державній гімназії. Після заборони через «українофільство» працювати у державних навчальних закладах учителював у приватних гімназіях, отримав посаду наукового бібліотекаря у Київському міському музеї. На початку ХХ ст. брав активну участь у політичному житті: від 1905 р. – член Української радикально-демократичної партії, від 1908 р. – Товариства українських поступовців (ТУП). У 1911–14 рр. під псевдонімом С. Волох редагував педагогічний журнал «Світло», друкувався в українській пресі, в тому числі в газетах «Рада» та «Боротьба».
Після Лютневої революції брав участь в утворенні УЦР, яка 9 березня делегувала його гласним до Київської губернської земської управи, а 15 березня – рекомендувала до складу Київського губернського виконавчого комітету Ради об’єднаних громадських організацій від Таращанського повіту Київської губернії.
На з’їзді ТУП 25–26 березня 1917 р. увійшов до Тимчасового союзу українських автономістів-федералістів, який послав його на Всеукраїнський національний конгрес, де він був обраний до ЦР. На першій загальній сесії останньої В. Прокопович увійшов до її Комітету. 26 квітня 1917 р. на засіданні Комітету саме він запропонував на посаду Київського губернського комісара С. Петлюру. Щоправда, того вирішили поки що «держати в резерві».
На п’ятій сесії ЦР у червні 1917 р. В. Прокопович працював у комісії з реорганізації Комітету в Малу раду. Тоді ж увійшов від УПСФ до комісії з підготовки проекту Статуту автономії України. У червні на з’їзді УПСФ обрано до ЦК партії.
Досвід урядовця В. Прокопович набув у січні – квітні 1918 р., займаючи посаду міністра народної освіти в уряді В. Голубовича. Він, зокрема, багато зробив у справі українізації школи, чим забезпечив собі популярність серед населення. Коли наприкінці березня 1918 р. до Києва прибула делегація Лубенського з’їзду хліборобів і представників селянства Полтавщини й висловила незадоволення політикою уряду, особливо у земельному питанні, В. Прокоповичу та міністрові юстиції С. Шелухину була виявлена довіра. Їм заявили: «Зоставайтесь на своїх посадах надалі, ви – наші міністри». Про активну діяльність В. Про-
коповича у складі уряду В. Голубовича свідчить і те, що його прізвище постійно бачимо у протоколах засі- дань РНМ, у тому числі під час обговорення таких важливих питань, як переговори з Німеччиною щодо надання Україні позики; сплата Німеччиною реквізиційних квитанцій, виданих окупаційними властями; встановлення відпускних цін на хліб; законопроект про діяльність та будівництво залізниць на території УНР; становище на Холмщині, Підляшші й окупованій частині Волині; законопроект про статут земельних комітетів тощо. Підпис В. Прокоповича є й під такими важливими ухвалами кабінету міністрів УНР, як законопроект про Головну економічну раду, вироблений і винесений 24 квітня 1918 р. на розгляд ЦР її фінансово-економічною комісією, а також проект закону про загальні основи формування української армії. Окремо виділимо питання, що належали безпосередньо до відання міністерства народної освіти: законопроекти про тимчасові штати середніх шкіл, про зміну штатів для вищих початкових шкіл, доповідь про статут і штати Київського художньо-промислового й наукового музею, про асигнування 1 тис. крб. на ремонт церкви святого апостола Андрія тощо.
Виконуючи директиву Головного комітету УПСФ, В. Прокопович разом з однопартійцями С. Шелухиним та І. Фещенко-Чопівським 27 квітня 1918 р. на засіданні РНМ подав заяву про відставку через те, що «досі уряд не опублікував своєї декларації, а значить, не виявив досі повного і ясного шляху конкретної програми діяльності». Крім того, вони вважали, що тодішній кабінет В. Голубовича був «не в силі стати на шлях реальної роботи і не виявляв високої здатності до праці», а міністри-есефи не мали серйозного впливу на його політику, «хоч і приймали на себе відповідальність за те, до чого вони не можуть прикласти рук». Есефи висловили згоду про готовність лише тимчасово залишитись керівниками окремих міністерств.
Після гетьманського перевороту В. Прокоповичу запропонували працю в новому уряді, формування якого спочатку доручили М. Василенкові. Він рішуче відмовився й вернувся до викладацької діяльності. Разом з тим у травні – жовтні 1918 р. працював у складі очолюваної С. Шелухиним політичної комісії Української мирної делегації на переговорах з РСФРР, у президії Всеукраїнського земського союзу.За часів Директорії при уряді В. Чехівського В. Прокопович разом з О. Карпинським очолював дипломатичну місію УНР у Польщі. Із січня 1919 р. по квітень 1920 р. керував дипломатичним представництвом у Югославії. Навесні 1920 р., з підписанням у квітні Варшавського договору та військової конвенції між Польщею й УНР, за якими Україна зазнала серйозних економічних та територіальних втрат, а республіканське військо переходило під «загальне керування начальної команди польських військ», назрівала чергова урядова криза. Після того, як польське військо у травні 1920 р. увійшло до Києва, невпинно наростало невдоволення населення іноземним втручанням у внутрішні справи України. Голова РНМ І. Мазепа, тільки-но вернувшись до Києва із «Зимового походу», разом зі своїми міністрами засудив дії тимчасово виконуючого обов’язки прем’єра А. Лі- вицького, який, власне, сформував паралельний кабінет із соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників, народних республіканців, хліборобів-демократів, за участі поляків. 19 травня 1920 р. уряд І. Мазепи у повному складі заявив про відставку, не зважаючи на заперечення представників республіканського війська, особливо керівника армії «Зимового походу» М. Омеляновича-Павленка.