Бондаренко Михайло Ілліч - керівник уряду УРСР
Народився 8 вересня 1903 р. у м. Єлисаветград Херсонської губернії, нині м. Кіровоград, у родині робітника-коваля. У цьому ж місті закінчив початкову школу і вище початкове училище.
Із 1917 р. почав працювати учнем молотобійця, згодом – токарем на місцевому заводі Ельворті (підприємство сільськогосподарського машинобудування), який за більшовиків перейменовано на «Червону зірку».
Наприкінці 1919 р. вступив до комсомолу. У 1919–22 рр. завідуючий культвідділом завкому підприємства, на якому працював. Від 1923 р. кандидат, а з січня 1925 р. – член РКП(б).
У 1923–24 рр. працював завідуючим клубом у Єлисаветграді, згодом (1925–26) – очолював відділ агітації й пропаганди партійного комітету щойно згаданого заводу. У 1926– 27 рр. М. Бондаренко – завідуючий Єлисаветградським окрвиконкомом, у 1927–28 рр. – секретар Компаніївського райкому КП(б)У, 1929 р. очолював культвідділ окрпрофради, у 1930 р. працював редактором Єлисаветградської окружної газети. Після ліквідації округи 1931 р. був завідуючим культпропвідділом Єлисаветградського міськкому КП(б)У. У тому ж році почався новий, «кавказький» етап його біографії.
У 1931–33 рр. М. Бондаренко – заступник завідуючого і завідуючий агітмасовим відділом Закавказького крайкому ВКП(б) у Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія). Дещо пізніше – 30 серпня 1937 р. М. Бондаренко акцентував на такому моменті цього періоду своєї біографії: «Весь час працював у той період, коли в цій організації працював т. Берія» (тоді другий, від 1932 р. – перший секретар Закавказького крайкому ВКП(б)). У 1933–34 рр. Михайло Ілліч – заворг Бакинського міськкому компартії Азербайджану.
У 1934–35 рр. він – секретар Азизбеківського міськкому компартії Азербайджану, згодом (1935–36) – секретар Шаумянівського райкому. Водночас його обрали кандидатом у члени ЦК КП Азербайджану. Працював, за його словами, «на нафті, на великих ділянках нафтової промисловості»2, виявивши себе непоганим господарником. У лютому 1936 р. М. Бондаренка відзначили урядовою нагородою – орденом Трудового Червоного Прапора – «за успішне виконання планів по нафті, у зв’язку з 15-річчям АзРСР».
Але, за власним свідченням М. Бондаренка: «Зрозуміло, я, як українець, прагнув весь час повернутися в Україну – пропрацював якийсь час поза Україною й тягнуло повернутися. Трапилася слушна оказія…»4. У тому ж 1936 р. Михайла Ілліча викликали до Москви й запропонували перейти працювати до Харкова. Він дав згоду. 4 грудня 1936 р. М. Бондаренка затвердили другим секретарем Харківського міськкому КП(б)У (фактично працював на цій посаді з жовтня 1936 р.). Невдовзі він став другим секретарем Харківського обкому партії. Влітку 1937 р., за умов розгортання масового терору і пов’язаних з ним перманентних кадрових втрат, М. Бондаренка призначили виконуючим обов’язки першого секретаря Вінницького обкому КП(б)У.
Новоспечений керівник вінницьких комуністів на пленумі ЦК КП(б)У 30 серпня 1937 р. в унісон з іншими промовцями піддав жорсткій критиці голову РНК УРСР П. Любченка, вже на початку виступу наголосивши, що «причетність Любченка до контрреволюційної націоналістичної організації є справою цілком встановленою й абсолютно безперечною».
30 серпня 1937 р., очевидно, під час тривалої перерви в роботі пленуму ЦК КП(б)У (коли опальний голова уряду республіки П. Любченко поїхав до свого помешкання «обідати» й наклав на себе руки) відбулося термінове засідання політбюро ЦК, яке розглянуло питання про наступника П. Любченка та ухвалило: «Затвердити т. Бондаренка М. І. головою Раднаркому УРСР. Внести на затвердження пленуму ЦК КП(б)У».
На вечірньому засіданні пленуму ЦК КП(б)У секретар ЦК С. Косіор запропонував присутнім розглянути додаткове питання – про кандидатуру голови РНК: «Ми, товариші, пропонуємо головою Раднаркому затвердити тов. Бондаренка, який тут сидить, – теперішнього Вінницького секретаря[...] Нам здавалося, що треба молодий народ висувати, так би мовити українців, нової генерації людей, які виросли уже за наших умов, висунулися[...] Це людина, яка уміє гостро поставити питання, розвинутий товариш, може працювати. Саме те, що треба».
Призначення нового голови уряду терміново оформили «в радянському порядку». Тим самим днем, 30 серпня 1937 р., датовано постанову Президії ЦВК УРСР за підписами Г. Петровського (голови) та О. Пілацької (виконуюючої обов’язки секретаря ЦВК): «Затвердити тов. Бондаренка Михайла Ілліча головою Ради Народних Комісарів УРСР». 30 серпня новопризначений керівник Раднаркому став водночас і членом політбюро ЦК КП(б)У.
Очевидно, що за неповних півтора місяці роботи на високій урядовій посаді 34-річний голова уряду УРСР не встиг достатньо проявити себе. Зрозуміло, що належного досвіду і знань для такої посади він не мав.Керівник республіканського уряду не був політичною постаттю, й левову частку його повсякденних обов’язків становили народногосподарські питання, дріб’язкове регламентування яких з боку вищого керівництва УРСР було прикметною рисою тих часів. Про це, зокрема, свідчать самі назви постанов РНК, підписаних М. Бондаренком: «Про будівництво музею Леніна в м. Києві» (3 вересня); «Про збирання й заготівлю бавовни врожаю 1937 р.» (4 вересня); «Про заходи до поліпшення стану конярства» (8 вересня; спільна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У); «Про передачу Укрсадовинтресту до складу Народного комісаріату харчової промисловості УРСР» та «Про забезпечення приміщенням і устаткуванням судових органів УРСР» (21 вересня); «Про передачу деревообробної майстерні в м. Харкові тресту «Укрбудмісцевпром» Народного комісаріату місцевої промисловості УРСР до складу підприємств тресту «Укрбудлегпром» Народного комісаріату легкої промисловості УРСР» (25 вересня) тощо.