Винниченко В.К. - керівник уряду Центральної Ради 1917 - 1918
Народився 26 липня 1880 р. у селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (нині с. Григорівка Новоукраїнського району Кіровоградської області) у селянській родині. Навчався в Єлисаветградській гімназії, а після складання екстерном іспитів вступив на юридичний факультет Київського університету. Тут він прилучається до участі в русі за визволення українського народу з-під національного гніту російського царату.
З 1902 р., після публікації в «Киевской старине» оповідання «Краса і сила», стає відомим як письменник. Вступає до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 р. стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 р. був заарештований, виключений з університету й ув’язнений до одиночної камери Лук’янівської в’язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти. Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але він знову втікає і нелегально відбуває в еміграцію. Ризикуючи життям, не раз переходить кордон, беручи участь у переправці революційної літератури в Росію. Після чергового арешту й ув’язнення із загрозою довічної каторги В. Винниченку за допомогою товаришів вдається вирватися з рук царської охранки. Не ризикуючи далі, він емігрував. Та на початку Першої світової війни В. Винниченко вернувся до Росії і жив до 1917 р. під чужим ім’ям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції, в часи формування перших українських державних інституцій В. Винниченка обирають заступником голови Центральної Ради. Від червня 1917 р. йому доручають очолити її виконавчий орган – Генеральний секретаріат. В. Винниченко – автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. З них досить чітко простежується еволюція його поглядів від «культурно-національної автономії» України в складі Російської федеративної республіки до відродження самостійної української національної державності.
В. Винниченко пройшов складний шлях політичного діяча з широкою амплітудою коливань своїх поглядів, за що його критикували як «зліва», так і «справа». Безперечно, він не був застрахований від помилок, однак його вагання були викликані пошуками вірних безкровних політичних рішень.
Особливо виразно це простежується під час його перебування на посту голови Генерального секретаріату, який діяв з 15 червня 1917 р. до 9 січня 1918 р. Крім В. Винниченка, який водночас був і генеральним секретарем внутрішніх справ, до складу уряду входили Б. Мартос – генеральний секретар земельних справ, С. Петлюра – генеральний секретар військових справ, В. Садовський – генеральний секретар юстиції, І. Стешенко – генеральний секретар освіти, всі – члени соціал-демократичної партії. С. Єфремов був генеральним секретарем міжнаціональних справ (соціал-федераліст), П. Христюк – генеральним писарем (соціал-революціонер), М. Стасюк – генеральним секретарем продовольчих справ (непартійний соціаліст, згодом – соціал-революціонер) і Х. Барановський – генеральним секретарем фінансів (позапартійний).
Отже, з дев’яти членів першого складу Генерального секретаріату п’ятеро були соціал-демократами, що накладало на партію та її лідера В. Винниченка значну відповідальність і водночас вимагало від них великого такту у стосунках з іншими партіями, більшістю членів ЦР, щоб заручитися їх підтримкою.
Становлення Генерального секретаріату відбувалося надзвичайно складно. Перед В. Винниченком, членами його уряду, в цілому перед ЦР постало багато питань, які вимагали негайного розв’язання. Яким мають бути статус, структура, функції, права і обов’язки новоутвореного виконавчого органу? Де взяти тисячі досвідчених, грамотних і національно свідомих людей на урядові посади в усіх інституціях, починаючи від міністрів й закінчуючи діловодами в канцеляріях? Як їх утримувати? Гостро стало питання і про розміщення урядових установ. Вся резиденція уряду складалася з двох невеликих кімнат у Педагогічному музеї.
Велика мета – відродження української нації, розбудова української державності – надихали патріотів на значний ентузіазм, піднесення духу, усвідомлення власної ролі у розбудові держави.
Першим документом, який певною мірою визначав контури програми діяльності уряду, стала Декларація Генерального секретаріату, розроблена за безпосередньою участю і під керівництвом В. Винниченка та вперше ним оприлюднена на пленарному засіданні ЦР вже 26 червня.
Основою для підготовки зазначеної Декларації став I Універсал, який урочисто проголошував новий лад вільної автономної України, у якій «однині самі будемо творити наше життя».Обґрунтовуючи найважливіші положення Декларації Генерального секретаріату, В. Винниченко підкреслював, що до певного часу головним завданням ЦР було об’єднання українських демократичних сил на ґрунті національно-політичних домагань. Та бурхливі політичні процеси, що відбувалися в Україні, висунули нові вимоги. Одних лише національно-політичних домагань стає замало. Український народ повинен був об’єднатися і для розв’язання економічних та соціальних проблем. Ось чому, за словами В. Винниченка, ЦР мала поширити свою платформу, стати національним парламентом, в якому освітлюються і вирішуються усі питання, що висуває життя.