Українська партія соціалістів-федералістів у громадсько-політичному житті української держави
Прихід до влади в результаті державного перевороту 29 квітня 1918 р. П. Скоропадського та формування ним уряду зумовили вихід на одну з першорядних ролей у політичному житті України партії соціалістів-федералістів (УПСФ). Сподіваючись на свій прихід до влади, УПСФ, однак, не реалізувала можливість стати урядовою партією в день перевороту, відхиливши з причин недемократичного характеру визначальних законів Української Держави та несподіваних для партії репресивних заходів російських правих кіл відповідну пропозицію першого прем’єр-міністра М. Устимовича. Всі наступні спроби соціалістів-федералістів прийти до урядової влади, орієнтуючись на гетьмана П. Скоропадського і сподіваючись на порозуміння з ним, виявилися безрезультатними, оскільки ситуацією скористалися російські політичні сили, насамперед, колишня союзниця попередників УПСФ у боротьбі з самодержавством – Конституційно-демократична партія. Соціалісти-федералісти переоцінили своє значення як опозиційної попередньому соціалістичному урядові партії і не усвідомили потенцій російських політичних сил, зокрема партії кадетів, їх здатності пристосуватися до нових умов.
Основні напрямки діяльності УПСФ у нових політичних умовах визначив її травневий з’їзд, постанови якого відобразили й певні зміни в партійній ідеології, зокрема, відмову від ідеї федерування України з Росією, інший підхід до питання власності на землю.
Невдалі спроби УПСФ здобути урядову владу не змусили партію позбутися своїх намірів утвердитися в державному житті Гетьманату як урядовому чинникові. Інтелектуальний і кадровий потенціал партії, її буржуазно-демократична природа та значення національного фактору в Україні були підставами для такої позиції. З цією метою УПСФ намагалися заручитися підтримкою широких кіл української громадськості, здійснюючи спроби консолідації українських політичних партій та шукаючи шляхів до порозуміння з австро-німецьким військовим командуванням. Протягом травня – червня 1918 р. за ініціативою Головного комітету УПСФ регулярно проводилися конспіративні наради керівних діячів УПСФ, Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) та працівників державних інституцій Гетьманату, які співчували цим партіям. У травні 1918 р. соціалісти-федералісти разом з іншими українськими буржуазно-демократичними партіями та деякими громадськими організаціями об’єднуються в Український національно-державний союз, який згодом саме за ініціативою УПСФ перетворюється в Український національний союз (УНС) – політичне об’єднання основних українських політичних партій, – в місцевих організаціях якого УПСФ відігравала досить вагому роль.
Зріст ваги УПСФ в Українській Державі зумовлював істотні зрушення в партійній ідеології. Подальшої еволюції зазнали підходи соціалістів-федералістів до питання державного статусу України. Започатковане ще з кінця 1917 р. поступове переосмислення ідеї федерації України з Росією саме в період Гетьманату набуває більш-менш окреслених форм. Хоча ідея безумовної незалежності України як самодостатньої цінності ще не стала імперативом для УПСФ, однак партія сприйняла самостійність України як необхідну умову майбутньої федерації і сподівалася на перетворення Української Держави на вагомий фактор майбутньої післявоєнної перебудови Європи. Відповідні зміни відбулися й у становленні соціалістів-федералістів до військового питання та державності української мови.
Вереснева 1918 р. конференція УПСФ затвердила розроблений на основі постанов травневого з’їзду і подальших зрушень в партійній ідеології проект модифікованої партійної програми, основними вимогами якої були незалежність України, республіка як форма державного ладу, розподіл влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, політичні свободи, інститут національно-персональної автономії для національних меншин, автокефалія православної Церкви в Україні. Конференція вимагала організації національного уряду з метою проведення демократичної земельної реформи, соціальної стабілізації, зміцнення земського і міського самоврядування, розвитку кооперації, скликання парламенту та забезпечення умов для розвитку української культури.В результаті проведення наприкінці жовтня 1918 р. під впливом зовнішньополітичних як визначальних та внутрішньополітичних причин реорганізації уряду до нього потрапили як представники УНС чотири провідних діячів УПСФ, декому з яких вдалося не лише задекларувати свої наміри, а й здійснити певні досить вагомі кроки у державному будівництві. Загалом два тижні існування так званого другого кабінету Ф. Лизогуба стали для УПСФ спробою вивести Україну на демократичний шлях розвитку, перехопити ініціативу з рук російських політичних кіл, використати внутрішні і зовнішні обставини для зміцнення державності України. І хоча в тих умовах їх політика була приречена на поразку, однак залишилася в історії однією зі спроб національного буржуазно-демократичного державного будівництва. Одним із найголовніших завдань міністрів від УПСФ було досягнення згоди гетьмана й уряду на скликання Українського національного конгресу, ідею якого висунув ще на початку червня 1918 р. один із лідерів УПСФ А. Ніковський. Соціалісти-федералісти до останнього сподівалися на порозуміння гетьмана з УНС.
Украй критично сприйнявши наміри УСДРП, УПСР і Української партії самостійників-соціалістів підняти антигетьманське повстання, УПСФ усе ж підтримала Директорію Української Народної Республіки, сподіваючись, як і за часів Центральної Ради, істотно скоригувати політичний курс українських соціалістів.