Об’єктивно-ідеалістична концепція політики Г.Гегеля. Демократичний політичний режим

ПЛАН

1.Об’єктивно-ідеалістична концепція політики Г.Гегеля

2.Демократичний політичний режим

Вступ

Дослідження концепцій політиків науковців минулого, зокрема такого геніального мислителя як Г.В.Ф.Гегеля є вкрай потрібним і повчальним.

На всіх етапах творчості Геґеля, починаючи від студентських років і завершуючи останньою працею “Англійський білль про реформу 1831 р.”, в центрі його уваги були проблеми держави і права, тому є цікавим розгляд сьогодні об’єктивно-ідеалістичної концепції політики Г.Гегеля.

Також важливим, особливо для України, є розгляд поняття демократичного політичного режиму, його прояви та наслідки.

Ідеал демократії в принципі недосяжний, але необхідно знайти форму політичного життя, яка забезпечила б змагання політичних сил, можливість політичного консенсусу.

1. Об’єктивно-ідеалістична концепція політики Г.Гегеля

Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (Hegel), 1770-1831, геніальний мислитель-діалектик, зробив колосальний внесок у розвиток політичної та правової думки. Його праця "Філософія права" - одна з найвідоміших у всій історії правової, політичної та соціальної думки. Вона виділяється в історичному ряді навіть таких класичних праць з політичної та правової філософії, як "Держава" і "Закони" Платона, "Політика" Арістотеля, "Про державу" і "Про закони" Ціцерона, "Державець" Мак'явеллі, "Левіафан" Гобса, "Політичний трактат" Спінози, "Про дух законів" Монтеск'є, "Про суспільний договір" Руссо.

На всіх етапах творчості Геґеля, починаючи від студентських років і завершуючи останньою працею “Англійський білль про реформу 1831 р.”, в центрі його уваги були проблеми держави і права.

Значення філософії Геґеля у розвитку ідеалу правової держави полягає у тому, що вона доводить цей ідеал до його кульмінаційної точки: правова держава оголошується ним божественною і приводить людський розвиток до його морального завершення. Отже, правова держава - це вершина розвитку людського суспільства.Розглядаючи філософію права Геґеля, передусім треба з’ясувати її основу. Такою основою є поняття свободи волі. Покладаючи це поняття в основу своїх філософсько-теоретичних конструкцій, Геґель простежує зародження і розвиток усієї системи суспільних відносин. Для попередників Геґеля чи не найскладнішою проблемою було узгодження принципів свободи і людського спілкування, яке необхідно вимагає обмеження цієї свободи. Вони вважали, що ці поняття обмежують одне одного, і тому кожне з них бралось у всій крайності свого абстрактного виразу. Натомість Геґель прагнув показати, що свобода полягає не тільки у змозі вибору і у відсутності обмеження, але й у вільному виборі якогось певного конкретного рішення. Таке конкретне рішення є разом з тим обмеженням волі, але обмеженням, яке випливає з її вільного вибору. Обираючи для себе певне визначення, воля не перестає бути вільною, оскільки вона сама вибирає це визначення. Отож, самообмеження волі не суперечить її сутності. Навпаки, це - закономірний момент її вільного прояву. Звідси легко вивести необхідний зв’язок свободи із законом та індивіда зі суспільством. Простежуючи зародження і розвиток вільної волі, Геґель вказує, що вона витворюється поступово з природних нахилів і прагнень. На нижчих формах свого прояву вона підпорядкована цим прагненням, які самі по собі суперечливі і перебувають у боротьбі один з одним. Але воля може досягнути панування над ними, вибираючи ті з них, які відповідають її сутності. Внаслідок цього природні прагнення звільняються від своєї випадковості та суб'єктивності і набувають значення вільної волі. У цьому процесі воля досягає істинного свого розвитку. У зв'язку з таким розумінням свободи Геґель вбачав у спілкуванні не тільки обмеження, а насамперед повноту особистості. У суспільстві людина знаходить ті обмеження, які випливають з її розумної сутності, з самої основи її свободи. І саме з цих позицій Геґель вважав можливою гармонію між індивідом і суспільством. І цей неминучий і безспірний зв'язок індивіда та суспільства набуває у мислителя характеру вищої моральної правди. Саме суспільство є живим втіленням ідеї добра, яка без нього чи поза ним залишається абстрактною і безсилою. Чиста суб'єктивність позбавляє людину міцних основ, і в неї може виникнути таке жагуче прагнення до об'єктивного порядку, що вона буде ладна, радше, принизитися до повної і рабської залежності, аби уникнути тих мук, які пов'язані з внутрішньою пустотою і беззмістовністю. Проте, підпорядковуючись цьому порядку, індивід знаходить у ньому власну сутність, оскільки об'єктивна мораль не є чимсь чужим суб'єктові. Створюючи для нього обов'язки, вона не обмежує, а радше, звільняє його - від підпорядкування безпосереднім прагненням і від гніту суб'єктивної невизначеності. Вона вказує йому шлях до вищої моральної свободи і, формуючи його характер, перетворює схильність до добра у постійну властивість, робить її правом, звичкою, другою природою. Отже, разом з утвердженням і здійсненням об'єктивної моралі дістає міцну основу і суб'єктивна мораль. Свавілля окремого індивіда, який протистояв загальному порядку, зникає. Суб'єктивність як необхідний грунт для буття свободи стає адекватною самому поняттю і сутності свободи. Однак треба зауважити, що Геґель мав на увазі не особисті емпіричні явища, а їхню моральну основу. Ідеальною формою примирення він вважав не будь-який прояв державної ідеї, а тільки її вище завершення, вінець історії, останню універсальну форму світового духу. З цього приводу він писав: "Держава в собі і для себе є моральна цілісність, здійснення свободи, і абсолютна мета розуму полягає у тому, щоб свобода дійсно була. Держава є дух, який перебуває в світі і реалізується в ньому свідомо, тоді як у природі він отримує дійсність тільки як іншого себе, як дрімаючого духу. Тільки як наявний у свідомості, знаючий самого себе як існуючий предмет, він є держава. У свободі треба виходити не з поодинокого і поодинокості свідомості, а тільки з її сутності, бо ця сутність, незалежно від того, чи знає людина про це, чи ні, реалізується як самостійна сила, в якій окремі індивіди не більш ніж моменти: держава - це хода Бога у світі; її основою служить влада розуму, який здійснює себе як волю. Мислячи ідею держави, треба мати на увазі не окремі держави, не окремі інститути, а ідею для себе, цього дійсного Бога".Визнаючи правову державу найвищою цінністю, вищим втіленням Бога на землі, Геґель водночас нерозривно пов’язує її з ідеєю свободи. По суті, його метою є узгодити загальне і конкретне, свободу і закон, особистість і державу. Згідно з Геґелівською діалектичною схемою, суб’єктивність - це необхідний грунт для буття свободи і необхідна вимога моральної ідеї. Проте, щоб стати реальністю, вона повинна прийти до тісного зв’язку з об’єктивним порядком. Дуже важливо підкреслити, що в даному випадку Геґель має на увазі не будь-яку державу і не будь-який її прояв. Власне у праці "Філософія права" він прагне подати ідеальну основу дійсної держави. Ідея мислителя полягає у тому, що в державі слід поважати прояв Божественного духу, подібно до того, як ми поважаємо і бачимо його у фізичній природі. Ця настанова тільки підкреслює вимогу, щоб держава відповідала своїй ідеї, або, іншими словами, "в державі не слід прагнути нічого іншого, крім того, що є втіленням розумності". Саме в цьому розумінні Геґель говорить про державу як про реальність моральної ідеї, прояву в державі сили розуму. Тому, власне, говорячи про державу, він постійно підкреслює, що йдеться про "розвинуті держави нашого часу"; ті ж держави, які не відповідають зазначеним вимогам, він вважав незавершеними. За словами Геґеля, такі держави тільки існують, проте не мають дійсності - тієї дійсності, яка визначається розумом і вимагається моральною ідеєю. Саме у цьому контексті слід розуміти твердження Геґеля: "Все дійсне розумне, все розумне дійсне", оскільки мислитель не все існуюче вважав дійсним. Під дійсністю він розумів ту вищу реальність світового й історичного процесу, в якій здійснюється закономірний рух духу.