Політичні еліти і політичне лідерство

ПЛАН

1. Еліти в політиці: поняття та еволюція теорії.

2. Типологія політичних еліт. Теорії еліти Д.Донцова та В.Липинського.

3. Сутність та теорії політичного лідерства.

4. Класифікація та функції політичного лідерства.

1. Еліти в політиці: поняття та еволюція теорії

Інтерес до феноменів політичної еліти і політичного лідерства та первісні спроби їхнього тлумачення сягають глибокої давнини. Систематичне осмислення, найвищий рівень обґрунтування та практичне застосування теоретичних узагальнень щодо них припадають на XX cт. Висновки вчених-політологів, а також суспільно-політична практика виникнення й функціонування політичних еліт і політичного лідерства засвідчують, що вони — реальність нинішнього і, вірогідно, наступних етапів розвитку людської цивілізації.

Починаючи з XII ст., термін “еліта” використовували для позначення товарів вищої якості, а згодом — у сфе¬рі суспільного життя для вирізнення груп “кращих” лю¬дей — вищої знаті, духовенства, військових.

Політична еліта (франц. elite — краще, відібране, вибране) — самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостя¬ми, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рі¬шень, пов'язаних з використанням державної влади або впли¬вом на неї.

У період античності елітарний світогляд знайшов своє відображення в працях Платона, який вважав, що дер¬жавні функції можуть виконувати тільки вибрані — ті, хто отримав особливе виховання і має досвід управління державними справами. Людей, які не володіють належними знаннями, слід усунути від здійснення управлін¬ських функцій, щоб уникнути хаосу в державному кері¬вництві. Він вирізняв три своєрідні соціальні групи: правителів-філософів, воїнів-охоронців і простих громадян, що становлять керовану більшість. Ці групи існують у жорстких соціальних межах. Проте Платон вважав мож¬ливим перехід (як виняток) обдарованої людини з ниж¬чої соціальної групи до вищої та навпаки. Спираючись на це положення, американські дослідники теорії еліт К. Прюїт і А. Стоун називали Платона попередником те¬орії “циркуляції” еліт. І небезпідставно: його теорія справила значний вплив на вчених, які розвивали теорію еліт на зламі XIX—XX ст., — італійських соціологів В. Парето і Г. Моску, німецького філософа О. Шпенглера, французького вченого Ж. Сореля та багатьох інших.

В. Парето визначав еліту як групу, до якої належать найпродуктивніші та найздібніші в різних сферах діяль¬ності особи, які отримали “найвищий індекс” у своїй ді¬яльності. Виокремлення еліти — вихідний пункт теорії Парето. Сукупність осіб, кожна з яких отримала у своїй сфері найвищу оцінку, Парето й називав елітою. Наприк¬лад, талановитий юрист матиме 10 балів, пересічний — 6, нездатний — 0. Саме так він розглядав принцип визначен¬ня й формування еліти, виводячи необхідність її існуван¬ня з нерівності індивідуальних можливостей людини: за¬можні, талановиті, обдаровані є елітою суспільства. Для пояснення соціальної динаміки він сформулював теорію “циркуляції еліт”, згідно з якою еліти виникають із нижчих верств суспільства, в процесі боротьби піднімаються у вищі, там розширюють свій вплив, досягають роз¬квіту, aж потім перероджуються і, зрештою, зникають. Цей кругообіг і є універсальним законом історії. Якості, необхідні для одержання і утримання влади, змінюються протягом історичного розвитку згідно з конкретною ситу¬ацією. Парето вирізняв два головні типи еліти: леви, для яких характерний консерватизм, і лиси — майстри полі¬тичних комбінацій. За стабільної політичної системи до¬мінують леви, у нестабільній ситуації — лиси.

Г. Моска, як і В. Парето, поділяв суспільство на мен¬шість, яка править, та більшість, якою правлять. Він ви¬значав еліту як політично найактивнішу групу людей, зорієнтованих на здобуття та утвердження влади. Моска вважав, що основою суспільного розвитку є не економі¬ка, а політика. Правляча еліта концентрує у своїх руках керівництво державним механізмом, а тому має безпосе¬редній вплив на економічну ситуацію в країні.

Дещо під іншим кутом зору розглядав цю проблему М. Вебер, який, характеризуючи роль особи в суспільно¬му житті, місце та роль еліти в управлінні державними справами, застосував відоме з християнської богослов¬ської літератури поняття “харизма” — виняткова обда¬рованість. Вебер розглядав харизматичного лідера як особу, яка має особливі здібності, вірить у своє призна¬чення, а його послідовники неодмінно повинні вірити у свого лідера. Харизматичний авторитет спершу не має у своєму розпорядженні ніякої організованої сили, його вплив ґрунтується суто на особистісних характеристи¬ках.