Ідея народного суверенітету у політичному вченні Ж.-Ж.Руссо

Власне, політико-правова доктрина Руссо, у значній мірі, лягла в основу державно-правової практики періоду Великої французької революції, зі всіма її позитивними і негативними рисами. Визначальним був вплив Руссо на формування ряду нових політико-правових доктрин вже у пізніші часи. Зокрема, на формуваня такої течії, як радикалізм.

З виникненням держави людство вступило у фазу громадянського стану, який Ж.-Ж. Руссо характеризує як добу несправедливості та гноблення, визнаючи водночас неми­нучий прогрес науки й техніки, що міг би, на його погляд, поліпшити життя людей, за умови відсутності соціальної несправедливості. Тому як ідеал майбутнього Руссо, на противагу хибному, на його погляд, шляху розвитку людства пропонує утопію відновлення природного стану, але за умови збереження усіх позитивних досягнень суспільства. Таке суспільство мислитель уявляв як організоване співжиття (асоціація) незалежних, вільних (люди народжуються вільними і незалежними) рівних людей (на думку Руссо без рівності не існує й незалежності), які мають спільну волю, що реалізується як народний суверенітет (верховна влада належить народу, як корпоративному органу, - учасникові суспільного договору). Народ у Руссо -це всі вільні громадяни республіки, незалежно від соціального та етнічного походження - вся доросла чоловіча частина населення, а не тільки низи суспільства («бідні», «третій стан», «трудящі»), як це стали трактувати згодом радикальні прибічники його концепції народного суверенітету, якобінці та марксисти.На думку Руссо, суверенітет народу виявляється у здійсненні ним законодавчої влади. Уряд не мав жодних прав, маючи статус виконавчого комітету і уповноважувався сувереном втілювати в життя закони та підтримувати належний правопорядок. У разі невиконання делегованих повно­важень уряд волею народу заміщувався.

Таким чином, Руссо виключав будь-яку форму представницького урядування (законодавчий орган у формі народного представництва). Згідно із його вченням невід'ємний суверенітет народу заперечує будь-яке представництво. Законодавча влада як, власне, суверенна державна влада, може і повинна здійснюватися самим народом-сувереном безпосередньо. Залежно від того, кому народ доручає виконавчі функції в державі, Руссо розрізняє такі форми правління як демократія, аристократія і монархія.

На його думку, демократична форма правління найбільш прийнятна для невеликих держав, аристократична -для середніх, монархічна - для великих. Незалежно від форми правління Руссо називає державу республікою, в якій управління здійснюється через основний політичний закон (Руссо розглядав його, як необхідний атрибут громадянської асоціації), який у системі звичаїв, громадянських і кримінальних законів посідає провідне місце, оскільки регулює життя усієї асоціації.

Отже, єдино справедливим урядуванням Руссо визнавав пряму демократію, де сувереном і керівником держави є народ. Він сформулював основні риси й ознаки народного суверенітету: неподільність і невідчужуваність, наголошуючи, що будь-який акт суверенітету накладає однакові права і обов'язки на всіх громадян. Відчуження суверенітету народу на користь окремих осіб або керівних органів, так і його розподіл між окремими частинами народу, згідно із поглядами Руссо, означало б заперечення суверенітету, як загальної волі народу.

Розробляючи правову концепцію, Руссо послідовно проводив ідею свободи. Свободу мислитель розглядає як природну сутність людини (завдячуючи свободі людина відрізняється від тварин, бо природна свобода полягає в незалежності). Від природи людина добра, не має власності, ні від кого, і ні від чого не залежить, а отже є вільною. Ідеалізуючи в такий спосіб первісні (родоплемінні) відносини, Руссо наголошує, що в такому суспільстві панувало право рівності вільних, незалежних індивідів - природне право, яке передує державі. Власне ж суперечка між правом рівності і правом приватної власності руйнує природний стан і започатковує стан грома­дянського суспільства і держави.

Встановлені державою закони визнали справедливими вчинені перед тим привласнення, а організація урядової влади створила передумови для нових поневолень.

Так утвердилася "химерна рівність прав", а насправді — деспотизм і сваволя, тобто стан політичного відчуження.

Нерівність, що виникла в період переходу від природи до суспільства, було приховано декларацією про рівність усіх перед законом, після чого фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись.

У державі воля громадян з'єдналася не механічно й арифметично, а інтегрально. Це не було "волею всіх", це було "загальною волею", яка відображала загальні інтереси громадян, котрі їх об'єднують.