Локальний конфлікт: Ізраїль і Палестина
Попри всю, здавалося б, недоречність релігійної аргументації під час обговорення політичних проблем, можливо, саме цей містичний (а не «філософсько-релігійний») вимір відіграє певну й часто дуже негативну роль у щоденному відтворенні близькосхідного глухого кута. Питання тільки в тому, де варто локалізувати всі ці вищі смисли і хто втілює їх. Той факт, що Іцхак Рабин загинув від рук релігійного екстреміста, навряд чи свідчить на користь втручання вищих сил. Нагадаємо, що бін Ладен теж претендує на втілення в життя таємних задумів Творця. Спроба апелювати до вищих сил на користь палестинців, яка практикується ХАМАСом, а ось тепер на користь ізраїльтян вустами пана Барабаша, насправді являє собою одне й те ж саме явище. Такі тексти експлікують те саме колективне несвідоме, яке не вписується в офіційні декларації, підписувані сторонами в Кемп-Девиді та інших місцях, де не заведено зводити руки до неба, але проявляється в щоденній кровопролитній практиці близькосхідного процесу. Вічний парадокс — Бог один, але віра різна. Мусульмани та іудеї, що релігійно мислять, вважають одну й ту саму землю своєю не тільки і навіть не стільки як власність чи місце проживання, а насамперед як свою, іудейську або мусульманську, святиню. Будь-якій третій стороні очевидно, що суперечка про те, чиї священні права священніші, безперспективна у принципі. Не Бога, а сліпу віру людини можна обвинуватити в багатьох кривавих подіях нашої історії. Стомлена багаторічними релігійними війнами Європа кілька століть ішла до розв’язання цієї проблеми, відомої тепер як принцип від’єднання церкви від держави.
Якщо вже апелювати до божого промислу, то ця логіка, очевидно, мала б привести автора до приблизно такого висновку: давайте потерпимо трохи, і Господь обов’язково втрутиться і знову захистить синів Ізраїлевих. А тому закономірно, що перехід від минулого до сьогодення змушує автора моментально змінити проповідницьку інтонацію на досить побутову. Справді, що може бути простішим, ніж виселити неугодного квартиранта, сварливого сусіда подалі. Що в таких випадках часто й відбувається, як нам відомо з досвіду комунального «соціалістичного гуртожитку». Історія переповнена прикладами таких простих рішень — від недавніх, таких як виселення кримських татар і народів Кавказу в Центральну Азію та Сибір, до біблійних-таки — депортація євреїв вавілонянами, яка, попри свою очевидну давність — і навіть зникнення самих винуватців з історичної сцени, — залишилася навічно в пам’яті народів. Відмінність між побутовими та міжнародними конфліктами полягає в тому, що в останніх сварливого сусіда навряд чи можна умовити виїхати. Спокуса побутовою простотою неминуче призводить до насильства, війн і невигойних рубців на історичній пам’яті. Хрестоматійний приклад: галут — історія двотисячолітніх поневірянь євреїв. Ідея депортації палестинців, запропонована автором, зовсім не нова, вперше її висловили ще батьки-засновники єврейської держави. Частково вона навіть реалізувалася. Чимало палестинців, в основному вихідці з території сучасного Ізраїлю, мають тепер йорданське громадянство і становлять приблизно 70% населення цієї країни, що, втім, жодним чином не применшило їхнього прагнення отримати компенсацію за втрачене майно й підтвердити своє право на повернення.Слід зазначити, що в арабському світі не було жодного, навіть найпоміркованішого режиму, готового всерйоз обговорювати ідею переселення палестинців як спосіб розв’язання проблеми. Ця ідея, відома як «трансфер», втілює в собі кульмінацію арабських страхів перед Ізраїлем і служить майже головним аргументом у будь-якій антиізраїльській полеміці, виступаючи приблизно в такому контексті — «дивіться, ізраїльтяни говорять із нами про мир, а насправді вони, мовляв, хочуть нас виселити з нашої землі». Еквівалентним за силою негативним стереотипом протилежної сторони виступає страх перед нібито властивим усім арабам нездоланним прагненням знищити Ізраїль.
На гарячому сонці - великий темперамент, і заяви всіх сторін дуже і дуже різкі. Хоча, напевно, ізраїльтяни менш емоційні, ніж араби. І якби ми почитали арабські заяви, то вони виглядали б ще куди більш емоційно. Але дана ізраїльська заява відбиває ситуацію, коли дійсно, з одного боку, є розчарування мирним процесом, що, здавалося б, у чергов раз почався на Близький Схід: план "Дорожня карта", призначення палестинським прем'єром помірного Аббаса, руками якого американці й ізраїльтяни сподівалися відтіснити Арафата від влади. Але Арафат, як завжди, виявився більш хитрою лисицею, чим здавався многим у Єрусалимі і тим більше у Вашингтоні. Він переграв американців і ізраїльтян, фактично саботувавши діяльність Аббаса і не дозволивши йому знайти реальний політичний вплив у Палестинській автономії. І все це справа закінчилася відставкою цього помірного палестинського керівника, що, звичайно, не можна не розцінити інакше як плювок Сполученим Штатам, що на нього ставили. У даній ситуації, швидше за все, ізраїльтяни вирішили скористатися невдоволенням і розгубленістю, що, напевно, панує зараз серед співробітників близькосхідних департаментів державного департаменту Сполучених Штатів, і, видимо, вирішили загострити ситуацію і хоч якийсь образ Арафатові помститися. Ну і висилка Арафата з автономії - це фактично єдиний козир, яким у Єрусалимі, де знаходиться штаб-квартира ізраїльського уряду, володіють.
3. Останні події
Ізраїль - країна демократична, це не Палестинська автономія. І, звичайно ж, уже так прямо нагнітати обстановку заради того, щоб усидіти у влади, безумовно, у Єрусалимі не будуть, інакше це може викликати серйозний внутрішньополітичний скандал із зовсім непередбаченими наслідками. Але скористатися ситуацією для того, щоб закріпити свої внутрішньополітичні позиції, особливо коли для цього існують усі необхідні зовнішньополітичні передумови, думаю, ніхто й у демократичній країні, у тому числі й у Росії, не відмовиться.