Сучасний стан політичних процесів в Україні та їх особливості

При цьому створюються десятки партій і рухів, які фінансуються представниками як другої, так і третьої хвиль, чия здатність виражати інтереси нехай хоч невеликої частини громадянського суспільства дуже і дуже умовна, тому що і перша, і друга, і третя хвилі є дітьми однієї матері – комуністичної ідеології: базис – основні підвалини, менталітет третьої хвилі теж закладався і формувався тоталітарною (в даному випадку і це певною мірою символічно – комуністичною) системою. Звідси – підґрунтя третьої особливості.

Третя особливість політичного процесу України полягає у відсутності – домінуючою технологією узгодження інтересів залишається «телефонне» право – елементарних політичних традицій і політичної культури. Сформувати і прищепити такі традиції і культуру як у нової (найчастіше за назвою, але не за суттю) політичної еліти, так і в суспільній (масовій) свідомості за 8–10 років практично неможливо, тим більше в суспільстві, настільки поляризовано-розрізненому, яким традиційно є суспільство перехідного типу.

Так сталося, що в останні роки державний і олігархічний контроль ототожнюються: власно це витікає із природи нинішньої влади. А так як технології функціонування і управління політичною і економічною системами відрізняються – відрізняються і засоби досягнення відповідних політичних цілей. Така несистемність (цвяхи краще забивати молотком, а ніж праскою) – і призводить до появи нелегітимних або відверто брудних технологій при з`ясуванні інтересів як окремих індивідів так і груп індивідів.

Відповідно, розробка і впровадження у свідомість соціуму відносно єдиного, підтриманого основною частиною населення, напрямку формування і розвитку-розбудови демократичної (а судді хто?) держави стає надзавданням політичної системи.

І події політичного життя останніх трьох років тільки підкреслюють цю неспромогу. Запропоновані діючим режимом політперетворення – від квітневого 2000 року референдуму до триваючих обговорень політичної реформу – і є наслідками відсутності елементарних політичних традицій. Коли президент стверджує про необхідність переходу від президентсько-парламентської – забагато влади – форми правління, до парламентсько-президентської, навіть більш як за три роки так і не імплементував волю народу – з`являється більше питань, ніж відповідей. Про політичну культуру в такому сенсі – годі й говорити – достатньо подивитися будь які парламентські слухання.

Четверта особливість полягає в більш відкритій (прозорій і, як наслідок, зрозумілій і прогнозованій) зовнішній політиці, а ніж внутрішній. Ця особливість викликана таким:

– ментальність лідерів недемократичних держав формувалася в попередніх умовах – умовах монопольного панування однієї – і зовсім не важливо якої саме – ідеології, що і виробило звичку працювати в умовах відносно стабільної соціально-політичної злагоди, коли, з одного боку, думка керованих не відігравала ніякої ролі, а отже, не враховувалося, з іншого боку – так було простіше (з огляду, знову ж таки, ідеологічної зашореності й інтелектуальної обмеженості) керувати.

– перехід (спроба перейти) же до ринкових відносин спричинив різноманітні внутрішні інтереси індивідів і груп, узгодити які, через сформовані стереотипи мислення, політичні лідери просто не в змозі.

У той же час, стабільні, устояні правила-технології гри-поведінки більш (на певному історичному етапі) розвинутих держав більш зрозумілі і доступні мономислячим політичним лідерам.

Такий підхід (визначені права, які є стабільними і більш-менш рівними для всіх суб’єктів міжнародних відносин) дозволяє самостійно ініціювати різні міжнародні проекти – від створення політичних союзів до міжнародних союзів економічних і воєнних.

З цих позицій можна стверджувати, що ця особливість є своєрідною потенційною нішею-ресурсом для пошуку шляхів виходу з тяжкої соціально-політичної кризи будь-якої держави перехідного типу і, як наслідок, форсованого переходу (фундаментальної трансформації як політичної системи, так і Системи в цілому) до держави демократичного типу.

Але це – концептуальні – матричні підходи-погляди. Стосовно існуючого стану та з метою його певної корекції доцільно відзначити наступне:

– по-перше, згідно з результатами репрезентативного соціологічного опитування, проведеного Інститутом політичного моделювання, 89,7 відсотка опитаних вважають своїм головним ворогом інститути сучасної української державності та їх представників – тобто практично відверта і повна недовіра діючому режиму;– по-друге, багатовекторність зовнішньої політики – яку інакше, як невизначеність державної політики в міжнародних відносинах: західний чи східний вибір-напрямок – не можливо і вважати – тобто розраховувати правлячий політичній еліті (системі) на підтримку народу, який ще не являє собою певну єдність-сукупність – націю у політичному розумінні.