Політичний процес. Політичний розвиток

Ця традиція детермінації політики зовнішніми чинниками (економічними, соціокультурними тощо) довго домінувала в політології, її підтримували вже згадувані К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін і прихильники детерміністської теорії Д. Лернер, У. Рос-тоу, М.Ліпсет, К.Дойч [16]. Вони розглядали політику як наслідок економічного розвитку, хоча ті самі ортодоксальні марксисти — більшовики намагалися довести пріоритет політики над економікою. Чим закінчився цей експеримент, усім відомо: розпадом системи "реального соціалізму" і крахом радянської імперії — СРСР.

Але існувала й інша традиція аналізу політичного розвитку, яку започаткував Н. Макіавеллі [122], а з ним і його співвітчизники й послідовники — В. Парето, Г. Моска [227], Р. Міхельс [329], які декларували ідею самостійності політики й навіть її першості щодо інших сфер суспільного життя.

На їхню думку, політичний розвиток визначає прогрес суспільства загалом, а ефективність впливу є результатом якості політичної еліти.

Водночас наприкінці 50-х років XX ст. у межах порівняльної політології виник уже згадуваний напрям — теорія політичної модернізації (політичного розвитку).

Найбільший внесок у цю теорію зробили праці Г.Алмонда і Д. Пауелла "Порівняльна політологія. Підхід з позиції "кон-

цепції розвитку" (1966), Д.Ептера "Політика модернізації" (1965), Л. Пая "Аспекти політичного розвитку. Аналітичне дослідження" (1966), С. Ейзенштадта "Модернізація: протест і вимір" (1966), С Хантінгтона "Політичний порядок у суспільствах, що змінюються" (1968).

На думку представників цієї течії, політична модернізація є процесом зміни системних якостей політичного життя й функцій політичних інститутів з переходом від традиційного суспільства до сучасного.

Г.Алмонд і Л. Пай, яких вважають найбільшими авторитетами серед прихильників теорії політичної модернізації [61], на основі функціонального підходу встановили, що зміни системних якостей і функцій політичних інститутів охоплюють три процеси:

1) структурну диференціацію інститутів політичної системи і спеціалізацію їхніх функцій;

2) підвищення здатності політичної системи до мобілізації й виживання (Л. Пай);

3) тенденцію до рівноправ'я.

Структурна диференціація інститутів політичної системи потрібна для здійснення "розподілу праці" між політичними структурами (законодавчою, виконавчою, судовою гілками влади). У політично нерозривних суспільствах цього немає.

Мобілізаційні можливості політичної системи розглядаються як здатність до мобілізації ресурсів для забезпечення порядку соціального прогресу, врегулювання конфліктів. У традиційних суспільствах це здійснюється через насильство.

Про здатність політичної системи до виживання свідчить її намагання модернізуватися. Системи з різними формами комунікації та соціалізації (мас-медіа, школи, вузи, церкви, армія тощо) культивують певні зразки політичної поведінки, підтримують віру в легітимність влади, її справедливість і т. ін.

Тенденція до рівноправ'я полягає у знятті будь-яких обмежень (партійних, кастових, племінних, релігійних) щодо участі в політичному житті.Але С. Хантінгтон додержується іншої думки. Він вважає, що тільки сильні й стабільні державні інститути, а також правовий порядок можуть забезпечити адекватність реагування політичної системи на зміну ситуації (тобто потрібні інституціоналізація та відповідні процедури).

Для вимірювання ступеня модернізованості політичної системи Г. Алмонд та Д. Пауелл запровадили такі критерії:

• диференціацію політичних ролей — інтереси кожної соціальної групи мають лобіюватися;