Політична соціалізація

У подальшому соціалізація розглядалася як процес опанування новими поколіннями знаннями, віруваннями, нормами й настановами конкретного суспільства, що відповідають їхнім соціальним ролям і забезпечують збереження й розвиток суспільства.

Залежно від того, на що робили наголос дослідники цієї проблематики (на сім'ю, школу, культуру, мас-медіа), з'явилися відповідні версії тлумачення терміна "соціалізація".

• Соціалізація як процес розвитку особистого контролю (базується на теорії класичного психоаналізу 3. Фрейда).

Індивід перебуває в конфлікті із суспільством, яке придушує його біологічні (соціальні) інстинкти. Відтак особистості треба контролювати себе, аби уникнути страху та нервовості.

• Соціалізація як результат міжособистісного спілкування (побудована на теорії символічного інтеракціонізму Ч. Кулі і Дж. Міда).

Особистість формується на основі взаємодії з навколишнім світом, що впливає на неї. Зрілість індивіда визначається ступенем добровільного підкорення його настановам і цілям системи [263].

• Соціалізація як включення індивіда через рольове навчання (створена на базі теорії структурного функціоналізму Т. Парсонса та праць Р. Доусона і К. Превіта).

Індивід взаємодіє з іншими на основі засвоєних ним соціальних ролей (учителя, дитини, пасажира, водія, чоловіка та ін.). Соціалізація в цьому контексті є процесом постійної адаптації до визнаних цінностей і стандартів поведінки.• Соціалізація як поведінка під впливом "батога і пряника" (розглядається в контексті біхевіоризму).

Основна формула: "стимул — реакція", мовляв, поведінка диктується можливістю отримати будь-яку винагороду. Залежно від тлумачення відносин влада — індивід:

1) людина — егоїстична й властолюбна істота, яка потребує підкорення правлячому режиму (Платон, Арістотель, Т. Гоббс);

2) людина — істота раціональна, яка рухається завдяки інтересам (А. Сміт, Г. Спенсер).

Є дві сучасні версії процесу політичної соціалізації:

1) модель "підкорення";

2) модель "інтересу".

Модель "підкорення" розробляли:

• біхевіористи (Ч. Мерріем, Г. Лассуелл) [315; 316; 328];

• прихильники системного підходу (Д. Істон, Дж. Денніс, Г. Алмонд, С Верба, К. Дойч) їхня версія політичної соціалізації полягає в розгляді останньої як процесу впливу політичної системи на індивіда з метою вкорінення в його політичній свідомості позитивних настанов оцінювання системи.

Ця модель доволі проста. її мета — підготувати політичних "зомбі" для правлячого режиму.

Практика довела можливість і певну ефективність таких моделей. Досвід Німеччини (націонал-соціалізм), СРСР (комунізм), Китаю (маоїзм), Ірану (ісламізм) лише підтверджує це.

Але й політична практика так званих старих демократій свідчить про те, що пересічним громадянам нав'язують подвійні, а то й потрійні стандарти поведінки. Варто хоча б згадати інтервенцію блоку НАТО до Югославії (1999) та Іраку (2003), з метою начебто примусити правлячі режими цих країн дотримуватися демократії. Водночас аналогічні проблеми мають Туреччина та Іран (курди), Іспанія (баски), Великобританія (ірландці), Канада (франкофони) та інші країни НАТО. Можна навести й приклад Росії, яку "чомусь" не дуже засуджували західні "демократи" під час "першої кавказької" війни проти мирного чеченського населення.