Метолологічні принципи політології
На перший погляд, твердження про політологію як молоду науку виглядає дещо парадоксальним. Як це може бути: політичні аспекти суспільного життя досліджуються понад два тисячоліття, історія цих досліджень зафіксувала цілу галерею блискучих мислителів минулого, а сама наука існує, виявляється, близько 150 років? Втім, нічого дивного немає. Адже від античності до середини XIX ст. політичні знання нагромаджувалися та систематизувалися, передаючись від покоління до покоління.
Але слід, напевне, зауважити, що, на думку А. Саміта і Дж. Тан-нехауза, глибина й досконалість політологічного аналізу пояснюються не стільки віком політології, скільки її сучасним дослідницьким потенціалом і постійним удосконаленням її методологічного й методичного арсеналу.
Політологія є однією із суспільних наук. Отже, політичні феномени, події та явища вона вивчає в межах панівних у певному суспільстві суспільно-політичних і соціокультурних парадигм.
На першому етапі розвитку політології в методологічному сенсі переважав своєрідний універсальний підхід. Він характеризувався тим, що всі соціальні знання були єдині й неподільні, оскільки політичне із загальних суспільних явищ просто не виокремлювалося. Тому й не дивно, що понад два тисячоліття дослідники політичної сфери суспільства не називали себе політологами, хоча по суті вивчали й аналізували політичну проблематику.
Починаючи із середніх віків завдяки розширенню інформаційної бази про соціальний світ прискорюється сегментація наукових дисциплін, що поділяються на природничі та моральні. (Наприклад, засновник політекономії Адам Сміт був професором моральної філософії.) Відповідно оновлюється й методологічний апарат наук, що досліджують суспільство.
Згодом термін "моральні науки" стараннями позитивіста А. Сен-Сімона і соціолога О. Конта, які в своїх дослідженнях наголошують на відносинах між людьми у суспільстві, людиною й суспільством, трансформується в термін "соціальні науки". Об'єктом останніх, нарешті, стають суспільство та політична сфера в їх зв'язках і взаємозалежності.
Кінець XVIII і початок XIX ст. принесли не лише серію революцій і воєн за незалежність, а й створили передумови для практичної реалізації сформульованих раніше ідей конституціоналізму, республіканської та ліберально-демократичної форм правління. Саме звідси простежуються корені британської, американської та французької політологічних традицій розгляду республіканської й демократичної систем, що оптимально відповідають природі людини. Ці концептуальні й методологічні підходи стали підґрунтям політичних теорій, концепцій і доктрин сучасності.
Раціоналізм Нового часу, який уперше був сформульований Р. Декартом, у поєднанні з вірою в емпіризм Т. Гоббса зумовив виникнення уявлення про соціальний світ як чіткий механізм,
що піддається абсолютно точному обчисленню математичними методами. У такий спосіб Т. Гоббс, розглядаючи державу як грандіозну штучну людину — Левіафана, синтезував раціоналізм і абсолютизм.
Керуючись подібними настановами, Д. Юм пішов іще далі у намаганні спрямувати політику на створення механізму розв'язання та пом'якшення політичних конфліктів.
Пояснення політичних феноменів і процесів з позиції раціоналізму з часом сприяло утвердженню методології аналізу суспільно-політичних явищ щодо можливості дослідити все і вся в політичній сфері суспільства з точністю, яка не поступається, скажімо, тій, що досягається в математиці чи фізиці.
Унаслідок цього в соціальних науках стають популярними методи, напрацьовані у природничих науках. Водночас активно використовуються формально-правовий і порівняльно-правовий аналіз, юридична логіка, утверджується парадигма необхідності дослідження політики за допомогою конкретних методів (А. Сен-Сімон, О. Конт та ін.).
XIX ст. стало часом не лише історичної, а й державно-правової науки, яка відчутно вплинула на формування та розвиток політології.