Депутатська діяльність
Однак замало лише вивчити і врахувати найважливіші проблеми суспільного життя на різних рівнях державного та місцевого самоврядування, а також прийняти відповідні рішення. Не менш важливо контролювати їх виконання. І тут стануть у пригоді такі людські якості, як наполегливість, принциповість, уміння організувати перевірку виконання того чи іншого закону, побудувати дійову систему контролю, певних правових санкцій за невиконання законодавства.
Окрім того, важливо формувати суспільну свідомість, політичну та правову культуру виборців, з тим щоб вони виконували закони не тільки під загрозою переслідування з боку держави та її відповідних інституцій, а й свідомо, розуміючи необхідність дотримання прийнятих у суспільстві "правил гри".
Отже, депутатська діяльність — це важливий чинник суспільного життя, оскільки вона продукує суспільні (насамперед правові) норми поведінки громадян. Тут важливим є професійний підхід, бо участь у суспільному управлінні потребує відповідних знань, умінь і навичок, а також відповідних особистих якостей політичних діячів, яким виборці довірили від свого імені будувати суспільне та державне життя.
Етичні засади політики
Суспільне життя регулюється трьома видами норм: правовими, соціальними та психологічними. Зрозуміло, що й політична діяльність регулюється у відповідний спосіб. Але якщо з правовими нормами регулювання політичної діяльності все більш-менш зрозуміло, оскільки вона регламентується Конституцією, законами про вибори, парламент, уряд, органи місцевого самоврядування, статус народного депутата і т. ін., то специфічний вплив неюридичних регуляторів потребує особливого розгляду.
З огляду на це виникає потреба введення в політологічний обіг терміна "політична етика", який об'єднує в собі моральні цінності й норми, що безпосередньо стосуються політичних інститутів, відносин, політичної діяльності та світоглядних параметрів суспільства. Політична етика, по суті, є певною неюридичною, проте нормативною основою політичної діяльності, що торкається таких фундаментальних проблем, як справедливий соціальний устрій суспільства загалом і держави зокрема, взаємні права й обов'язки керівників та громадян, основні права людини і громадянина, раціональне співвідношення свободи, рівності, справедливості тощо.
Показово, що ці проблеми були в центрі уваги дослідників політичної сфери ще на перших етапах формування політичного суспільства і нагромадження потенціалу політичної думки.
Згадавши визначення Арістотелем головної мети політики як "вищого блага" громадян полісу та оцінки її морально-виховної ролі, переконаємося в тому, що наші попередники надавали цій проблемі дуже важливого значення. Але якщо в античних традиціях, започаткованих Платоном і Арістотелем, політика й мораль розглядаються як єдине ціле, спрямоване на досягнення справедливості, то християнська традиція вже відокремлює поняття "політика" та "етика", втілені у вислів "Богові — Богове, а кесареві — кесареве".
Етапною стала постановка цієї проблеми відомим мислителем Н. Макіавеллі, який розробив концепцію створення міцної державної влади. Провідною нормою цієї концепції політичного мистецтва стала фраза "мета виправдовує засоби". Отже, правитель мусить поєднувати в собі силу лева і хитрість лисиці в інтересах розбудови держави. Задля реалізації цієї мети він, мовляв, може не тримати свого слова, може бути підступним, лукавим і т. ін.
За етикою макіавеллізму, найвищою цінністю є держава, яка переважає цінності окремої людини. Використання подібної політичної етики, по суті, призвело до заміни етики як такої ціннісно-нейтральним підходом.
Аналогічний підхід продемонстрували й марксисти, які протиставили універсальним гуманістичним цінностям "класову мораль". Послідовник К. Маркса і Ф. Енгельса В. Ленін виводив більшовицьку політичну етику безпосередньо з інтересів класової боротьби пролетаріату.
У цьому випадку мораль, зведена до рівня елемента ідеології, мала служити політичним цілям за тим же макіавеллівським принципом: мета виправдовує засоби. Більше того, ідеологія набула універсального характеру, підкоривши політику, витіснивши зі сфери дослідження не тільки мораль, а й чимало інших чинників, що не відповідали ідеологічним настановам комуністичної доктрини.
Якщо марксизм-ленінізм зігнорував морально-етичні засади в політиці, підкоривши її класовій моралі, то фашизм і нацизм досягли таких самих результатів, абсолютизувавши так звану національну мораль і протиставивши її класовій і загальнолюдській моралі.