Відомі і маловідомі фізики

Тисячоліттями людство накопичувало знання про навколишній світ. Пройшло чимало часу, перш ніж фізика виокремилася із загальнофілософської системи. Фізику можна сміливо визнати основою природознавства. Фізичні методи досліду широко застосовуються сьогодні в хімії, мінералогії, ботаніці, фізіології. Вислідом фізичного знання користуються в значній мірі медична діагностика та терапія. Важко було б вказати на будь-яку царину сучасної техніки, котра могла б обійтися в тій чи іншій мірі без користування фізичними знаннями. Сьогодні українські фізики посідають чільне місце у світовій науці, збагачуючи її оригінальними та грунтовними науковими дослідженнями та винаходами.

Серед тих, хто своєю самовідданою працею і розумом розвивав українську фізичну науку можна назвати Йосипа Косоногова – видатного фізика, автора нового методу вимірювання електричної проникності рідин для сантиметрових хвиль, Степана Тимошенка – українського професора механіки, згодом одного з провідних учених фізиків США, Юліана Гірняка – спеціаліста у галузі фізичної кінетики, Романа Цегельського, роботи якого присвячені фізиці магнетизму. Представниками теоретичної фізики є Мар’ян Смолуховський та його учень Володимир Кучер, які зробили значний внесок в розвиток квантової механіки. Назвати слід Дмитра Рожанського – фізика, родом з Києва, члена-кореспондента АН СРСР. Його основні праці стосуються фізики електричних розрядів та радіофізики.

Варто згадати також про діяльність фізиків – членів Наукового Товариства імені Т.Г.Шевченка у Львові – це саме приклад поведінки вчених, які за будь-яких обставин не забували, ким вони є, де їх коріння і кому вони повинні служити. Отже, фізики – дійсні члени НТШ…

Вибори перших дійсних членів НТШ відбулися 1 червня 1899 року, саме тоді до складу математично– природничо- лікарської секції було обрано видатного фізика і електротехніка Івана Пулюя.

Народився Іван Пулюй 2 лютого 1854 року в містечку Гримайлові Тернопільської області в сім’ї землеробів. Закінчивши Тернопільську гімназію, він поступає у 1864 році на теологічний факультет Віденського університету. Одночасно відвідує лекції з математики, фізики. Ці науки так захопили його, що по закінченні курсу богослов’я він замість вигідного сану священика обирає, всупереч волі батьків, скромне звання студента філософського факультету Віденського університету. Завершивши в 1872 році навчання, працює деякий час асистентом експериментальної фізики цього університету, а з 1873 по 1875 роки – асистентом-викладачем кафедри фізики, механіки та математики Військово-морської академії у м.Фіуме в Хорватії. Восени 1875 року він виїздить до Страсбурга, щоб в університеті вивчати нову галузь науки – електротехніку. У 1877 році Пулюй захищає з відзнакою дисертацію і дістає ступінь доктора філософії Страсбурзького університету (спеціалізація з фізики). У 1882 Іван Павлович обіймає посаду технічного директора електротехнічного бюро у Відні. Привернувши до себе увагу винаходами та апаратами, одержує у 1884 році посаду професора експериментальної та технічної фізики у Німецькій вищій технічній школі у Празі, де й працював до виходу на пенсію.

Характерною рисою наукової творчості Пулюя є те, що об’єктом його уваги завжди були проблеми, які перебували на передньому краї фізичної науки та технічного прогресу і молекулярна фізика (70-ті роки), катодні промені (початок 80-х), електротехніка, властивості та природа рентгенівських променів. Пулюй удосконалив технологію виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп. Його лампи набагато кращі від ламп Едісона. Він перший дослідив “холодне світло” (тепер неонове).

Важливе практичне значення мала запропонована Пулюєм удосконалена конструкція телефонних станцій та абонентських апаратів, зокрема застосування розподільного трансформатора. Цей винахід Пулюя запатентували у ряді країн Європи. Окремим епізодом – короткотривалим, проте винятково важливим – у творчій біографії Пулюя були його дослідження рентгенівських променів (або Х-променів). Зокрема, за винахід і конструкцію вакуумної лампи в 1881 році на міжнародній виставці в Парижі він здобуває срібну медаль. Особливо слід підкреслити, що свою “рентгенівську” трубку він сконструював за 14 років до відкриття Х-променів Рентгеном.Поруч з Іваном Пулюєм не можна не згадати Миколу Пильчикова, бо їх об’єднували і відданість одній галузі науки – експериментальній фізиці, і членство в славнозвісному Науковому товаристві ім. Т.Г.Шевченка, і спільність долі, і тривкість патріотичного чуття. Змістом його свідомого життя була наука. Писав вірші, кохався в музиці й грав на скрипці, добре володів пензлем, але все своє рідкісне винахідницьке обдарування, талант дослідника віддав творенню нового знання у фізиці та фізичній хімії. Народився вчений 21 травня 1957 року в Полтаві, у родині подвижника українського національно-визвольного руху та педагога Р.Пильчикова. У 1876 році Микола став студентом фізично-хімічного відділення Харківського університету, а вже в 1878 році студент-другокурсник Пильчиков винайшов електричний фонавтограф, на кілька десятиріч випередивши зарубіжних дослідників, серед них і Т.Едісона, фонограф якого був механічним. Пильчиков здійснив чимало важливих досліджень з електрохімії, зокрема розробив ефективний оптично-гальванічний метод вивчення процесів електролізу. Від 1894 року М.Пильчиков працює в Одеському університеті. Тут він уперше в світі відкриває і застосовує явище електрофотографування, назване ним фотогальванографією. В Одесі Пильчиков провів багато експериментів із радіозв’язку. Найвидатнішим його досягненням було винайдення способу керування різними механізмами й пристроями по радіо, які він публічно продемонстрував 5 квітня 1989 року. З цього часу фактично починає своє життя радіотелемеханіка. У 1899-1901 рр. Микола Пильчиков здійснив перші в Україні експериментальні й теоретичні дослідження з радіоактивності ставши також одним із піонерів створення нового напряму – ядерної фізики.