Націоналізм

Воно вже давно і серйозно є загрожене, пане Андрію, але такі сини, які бояться скинути з плечей кровопивцю, аби він при падінні надто боляче не побився об землю, – ніколи нічого не оборонять. Ви дійсно можете співіснувати, але не майте ілюзій, що, – хоча-б самим лиш фактом свого існування, – ви нікому не шкодите! Заважаєте і шкодите своїм заважанням хоча-б і тому „Німцеві, що на Січі картопельку садить“ (Т. Шевченко), – бо де ж йому її садить?

Дивні панове, як-от пан Шкраб'юк, бачать у націоналізмі тільки ту „пристрасну відданість нації, яка супроводжується часом ксенофобією і бажанням відосіблення“ (од кровопивці, додамо від себе) – („Robert“). Коли ксенофобія породжена ксенократією, – з якого кінця належить братися до лікування суспільства? Начеб-то екстремістське переконання, що усі біди – соціяльні, економічні, екологічні – мають, сьогодні і в Україні, національне підґрунтя, – несподівано, навіть для мене самого, одержало стовідсоткове підтвердження на 10му році „незалежности“, в міру становлення русскоязычного буржуя: досить застановитися, в чиїх руках серйозні гроші, досить відкрити очі та глипнути, як виглядає вгодований face чиновника біржі або банку. Цілеспрямована військово-патріотичне омосковщення останніх десятиріч формального московського сов'єтизму, яка обернулась вульґарною деморалізацією (в тім числі денаціоналізацією, – бо немає моралі без усвідомленого національного патріотизму) усього суспільства за десять років „незалежного“ і неформального українського сов'єтизму привела до такого цікавого явища, коли кримінальна раса утримуючих владу не може буть признана громадянством за рідну. Сьогодні кожен рух за соціяльну справедливість, моральність, законність чи просто людське суспільство; за збереження природи, навіть просто за збереження звичайного здоров'я Українця; захист людського життя від бандитизму, захист підприємця від криміналу, підтримка українського дрібного виробника, – чистісінько всі проблєми, невирішення яких загрожує нині простому біологічному існуванню населення України – з повним правом можуть трактуватися саме в контексті національному. Дивоглядний, на перший погляд, але закономірний парадокс кравчуківської соціал-демократичної (об'єднаної з т. зв. націонал-демократами) біловезької незалежности: в українській державі назріває ситуація невідворотного національно-визвольного руху українського народу! Ще більш дивною, навіть містичною, виглядає зворотня закономірність – за яку-б ниточку не потягнути – вона приведе до браку гідного самоврядування українського міщанина і українського селянина, як до першої причини катастрофи суспільства (бо коли суспільство не розвивається, а тільки розсмоктується чужинськими для нього паразитами, – то цей стан вправі кваліфікувати як катастрофу).

Коли влада у суспільстві потрапляє до рук осіб, які свідомо і з насолодою мазохіста знівечили у власній душі залишки етнічної натхненности, це повертається фатальною драмою для цього суспільства. Знищивши себе морально, воно знівечить і землю, з якої живе, а далі, підвладне атавізму кочівництва, у підсвідомих пошуках втраченого підґрунтя, кинеться руйнувати сусідів, знищить і їх, аби врешті сконати, спостигнувши останню жертву в собі самому.Якою є ґенеза українського перевертня? Зазнаючи постійного національного переслідування, як за часів власне сов'єтизму, так і в нинішні часи кримінального україножерного капіталу, слабші характери не витримуть і, не маючи можливості компенсувати власну пригніченість гнобленням иньших, підсвідомо шукають виходу у звироднілому торжестві над паростками батьківської віри у собі самому, над невинним відлунням материної пісні у власній запроданій душі. А вже далі, утішившись такою сатанинською перемогою над власним сумлінням, – як же принадно з наростаючим завзяттям холодної байдужости нищити, як свідків духовного докору, подібних собі, але що встояли перед наверненнням у диявольську віру вселюдської космополітичної ніякости.

Віра в національні ідеї, обов'язок перед фантомом нації, завжди напували живим нектаром шляхетности тих діячів культури, науки і політики, які залишались при засадах націоналізму. Індіра Ґанді в передмові до книги батька пише: „…так само, як не може бути справжньої взаємної залежности без самостійности, справжній інтернаціоналізм може бути закладений лише на націоналізмі, вільному од шовінізму“ (в книзі: Дж. Неру, «Взгляд на всемирную историю»).

Брак відчуття націоналістичного призначення в людей ніяких компенсується переважанням гедоністичних мотивів у їх житті. Особини, що безповоротно запродали сакральне начало людини у своїх душах диявольському потягу до інтернаціонального гедонізму, легко сягають багнистих глибин яничарства, набути здатности поливати болотом і гнітити космополітичним чоботом міт національної ідеї. Ницим мав-би буть і народ, що гостить зайд, які топчуть стяг його призначення. Стяг національного міту є символом єдности і прощення, символом спадковости, змінювати якого не дано. На ньому кров патріотів та ворогів, праведних і блудних, сльози сиріт і вдів, він є: надія вічної мети; коротка мить свободи. У нього мати загортає серце немовляти, і вийняти їх можна тільки разом. Це –стяг націоналізму. Він означає: віру у збереження та утвердження в морі людскости також і рідної нації; віру в спеціяльну (не вищу і не виключну, але неповторну) конкретну її ролю в історії цивілізації, – ролю, яку не може виконати жодна иньша нація з тієї простої причини, що иньші нації виконують иньші ролі; переконання в тім, що дане специфічне історичне місце (яким-би мізерним воно не виглядало для когось стороннього) призначене Творцем саме для даної нації, і саме в цьому місці в конкретну історичну мить повинен втілитися дух нації у плоть власної державности – перед тим, як увійти до царства рівних.