Філософська культура особи та її суспільна значущість.
Коли ми маємо діло з філософським осмислюванням культури, то як правило, нашим об`єктом є культура, як така. Подібний підхід потребує залишить за дужками, або в якості прикладів, або образів локальної культури - як національні, так і регіональні. А так як кожний дослідник формується у досконально визначеному фокусі культури та ідентифікує себе з конкретним народом, то мета осмислення культури у всякому випадку визначає вихід дослідника, його думки за межі наявного буття.
Культура як зміст і певна характеристика життєдіяльності людини та суспільства багатогранна. Тому при розгляді її сут¬ності, структури, специфіки можливі різні підходи. Як резуль¬тат багатогранності культури існує велика кількість її визначень у філософії.
Сам термін “культура” (від лат. cultura - обробка, виховання, освіта) налічує сьогодні багато тлумачень. Загальним для них є і те, що під культурою на противагу “натурі” (природі, при¬родному) розуміють те, що створено людиною, штучно.
Раніше цей термін зустрічався тільки в словосполученнях, означаючи функцію чогось: вироблення правил поведінки, здобуття знань, удосконалення мови і т.п. У більшості лінгвістів не виникає сумніву, що своїм походженням слово “культура” зобов’язане латинським словам соlo, colere - (зрощувати, обробляти землю, займатися землеробством). Сultus - це землеробська праця.
Це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання людини. У листах римського філософа Цицерона “Тускуланські бесіди” він пише “cultura animi philosophi” (культура духу є філософія). Пізніше слово “культура” все частіше починає вживатися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло у всі європейські мови, у тому числі і слов`янські. Проте на цьому еволюція термі¬на “культура” не закінчується. У середні віки набирає поширення комплекс знань вказаного слова, згідно з яким культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше в епоху Від¬родження, з удосконаленістю людини. У ХVIII ст. слово “культура” набуває самостійного наукового значення.
Поділ культури на матеріальну і духовну, одна з яких є продуктом матеріального, а інша духовного виробництва, здається самоочевидним. Ясно і те, що предмети матеріальної і духовної культури можна використовувати по-різному. Знаряддя праці і твори станкового живопису служать різним цілям. Так що функціональне розходження між матеріальною і духовною культурою дійсно існує. Але разом з тим і те й інше є культурою, що несе в собі матеріальне і духовне в їхній єдності. У матеріальній культурі укладене формуюче її духовний початок, оскільки вона завжди є втілення ідей, знань, цілей людини, що тільки і робить її культурою; продукти ж духовної культури завжди замасковані в матеріальну форму, тому що тільки в такий спосіб вони можуть бути об’єктовані і стати фактом громадського життя. Усе це дає підставу говорити про культуру як таку, незалежно від її розподілу на матеріальну і духовну. Матеріалістичний підхід до культури полягає не в розрізненні матеріальної і духовної культури, а у визнанні її органічного зв'язку з розвитком усього суспільства.
Недолік же визначення культури як усього створеного людиною в тому, що, по-перше, культура при цьому може сприйматися односторонньо, лише як щось зовнішнє людині, по-друге, не проясняється природа самої культури, співвідношення суспільства і культури.
Різницю суспільства і культури виявляє її визначення як сукупність створених людиною цінностей. Світ культури — це світ матеріальних і ідеальних, духовних цінностей, тобто світ об'єктів матеріальних і ідеальних, узятих у його відношенні до людини, світ, наповнений людськими смислами. Трактування культури як системи цінностей обмежує культуру від природи й одночасно дозволяють ототожнювати її із суспільством. При такому підході культура виступає як певний аспект суспільства, тим самим прояснюється її соціальна природа, але разом з тим не знімається і важлива проблема співвідношення культури і суспільства.
Однак при трактуванні культури як системи цінностей остання з'являється як сукупність готових результатів людської діяльності, а процес творення культури, її динаміки залишається поза розглядом. Крім того, подібне розуміння культури ще занадто загальне і допускає різні інтерпретації в залежності від того, як розуміється сама цінність. Так, "неокантійці", що широко використовували поняття цінності, трактували її як щось надісторичне і яке не підлягатиме науковому аналізу і поясненню. Діалектико-матеріалістичне розуміння цінностей, навпроти, не протиставляє науковий і ціннісний підходи до суспільства і культури, зв'язуючи останню з усією людською діяльністю, із працею як джерелом культури і її результатів.Отже, визначаючи суть культури, потрібно виходити з того, що кожне зовнішнє вираження культури є прояв ступеня розвитку самої особи. Узято окремо від людини, матеріалізоване «тіло культури» позбавляються динаміки, руху, життєвості. А реальна, жива культура невіддільна від суспільної людини — суб'єкта культури, співвіднесеного зі створеним ним об'єктним світом. Сама людина формує себе в процесі своєї діяльності як культурно-історична істота. Її людські якості є результат засвоєння нею мови, прилучення до існуючих в суспільстві цінностей, традиціям, оволодіння властивій даній культурі прийомами і навичками діяльності і т.д. біологічно ж людині дається лише організм, що володіє певною будовою, задатками, функціями. Тому не буде перебільшенням сказати, що культура являє собою міру людського в людині, характеристику розвитку людини як суспільної істоти. Отже, культура існує в постійній взаємодії свого зовнішнього матеріалізованого вираження із самою людиною. Ця взаємодія полягає в тому, що людина засвоює створену раніше культуру, розграничує її, роблячи тим самим передумовою своєї діяльності, і коїть культуру, створюючи нове, розграничує свої знання і цінності, уміння і здібності, свою родову людську сутність.