Філософія Г.С. Сковороди та його ідея “Справжньої праці”

Філософські погляди Сковороди в тлумаченні Д.Чижевського

Ознайомившись з думкою Д.Чижевського про філософію Г.С.Сковороди, я зрозуміла, що Г.С.Сковорода був чи не останнім яскравим виплодом культури українського бароко. Разом з ним, за виразом Д.Чижевського, культура ця “догоріла повним полум’ям до кінця та враз згасла”. Це був час ліквідації політичної спадщини Гетьманщини, остаточної втрати Україною автономії, покріпачення селян. Гинула зароджена попередньою добою козацька людина, в якій віддзеркалювалися широта душі, романтичні поривання, сильні пристрасті, буйні веселощі, гумор. У такій ситуації залишалось три виходи: чи змиритись й стати на шлях пристосування до нових умов; чи вийти на боротьбу з цією дійсністю; чи спрямувати стихію вільної самодіяльності за межі соціального – в сферу духовної реальності. Цей шлях обрав Г.С.Сковорода, і я вважаю, що такий вибір був вдалий з огляду на потребу збереження і розвитку української духовності. На мій погляд, нормальний розвиток національної культури потребує узгодженості соціального і духовного життя. А коли соціальне постає перешкодою на шляху розвитку духовного інтелігенція намагається перебудувати соціальний світ відповідно до вимог духовного.Історія української інтелігенції не розвивалась по одній лінії, де на зміну типу “сковородинської людини” приходила “шевченківська людина” з притаманним їй гаслом “Борітеся – поборете!”. Більш правильним є погляд на історію української культури як на поле взаємодії обох цих типів інтелігента. Така ситуація була властивою для нашої барокової культури. “Людина бароко, - зазначав з цього приводу Д.Чижевський, - або втікає до усамітнення зі своїм Богом, або навпаки, кидається у вир політичної боротьби… займається планами поліпшення стану цілого людства”.

Причому, часто-густо обидві ці тенденції визначали потенціал духовної культури у житті однієї людини. Вельми характерними для цієї доби були такі факти, коли запорожець, якщо доживав до старості, йшов у монастир.

Ситуація до певної міри не змінилася й за епохи, що настала після Г.С.Сковороди.

У середовищі інтелектуалів верх бере протилежний сковородинському тип інтелігента з притаманною йому соціальною прометеївсько-романтичною спрямованістю. Це зумовило долю філософської спадщини Г.С.Сковороди, яка до кінця ХІХ ст. залишалась поза сферою серйозного осмислення. Відомий український дослідник констатував: “ До останнього часу на твори Сковороди звертали мало уваги дослідники: всі цікавилися не стільки його творами, скільки його особою і життям”.

Відповідно до традиції, започаткованої в українській культурі з часів Київської Русі, Г.Сковорода розробляє й своє розуміння філософії.

Філософія тлумачиться ним як любомудріє, як любов до мудрості. Мудрість покликана “уразуметь тое, в чем состоит щастіє”. Любомудріє – це спосіб життя, який грунтується на шуканні істини й в істині згідно з нею. “Когда дух в человъкъ весел, мысли спокойны, сердце мирно, то все свътло, щасливо, блаженно. Сие есть философія», - роз’яснює Сковорода.

Викладеним пояснюється центральне місце, яке у філософському вченні Г.С.Сковороди посідає принцип самопізнання.

Вираз “пізнай самого себе”, як відомо, був написаний ще над входом до храму Аполлона у Дельфах. Здійснення його Сократ вважав умовою доброчинності. Але за всієї співзвучності сократівського принципу із закликом до самопізнання, що визначає спрямування всієї філософії Г.С.Сковороди, між ними існує істотна відмінність.

Для Сократа самопізнання – насамперед акт інтелектуальний, який приводить до знання та розуміння. Сенс доброчесного життя полягає у перетворенні навколишнього світу відповідно до істини, одержаної саме під час пізнання. Сковорода, спираючись на традиції східнохристиянської філософії, розуміє акт самопізнання як процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. І результатом цього процесу постає не зміна навколишнього світу, а переображення людини, обоження її. У самопізнанні, з погляду Сковороди, полягає сенс людського життя. У процесі його людина розкриває саму себе, повертається до глибинних основ свого існування.

З цим пов’язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини. Філософія серця, яка єднає віру і розум, беручи початок у філософії отців церкви, істотною мірою відбилася в історії української думки і у вченні Сковороди. На думку Сковороди, серце є осереддям людського у людині, воно є органом самопізнання і тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення.