Сучасна оцінка вихідних ідей філософії позитивізму.
Для нашого XX ст. найтиповішими є такі філософські течії: сцієнтистсько-позитивістська, антропологічна, релігійно-філософська, лінгвістична, структуралістська, герменевтична, постмодерністська. Вони впливають одна на одну. Скажімо, в сцієнтистсько-позитивістській течії, крім домінуючої ролі позитивістських шкіл, своє законне місце посідають школа "інтегрального раціоналізму" французького філософа Г.Башляра (1884—1962), школа "критичного раціоналізму" К.Поп-пера тощо. В лінгвістичній течії, вирішальну роль у виникненні якої відіграв австро-англійський філософ Л.Вітгенштейн (1889—1951), програмні установки змінювались від сцієнтистських до антисцієнтистських. Фігурально кажучи, він у XX ст. однією ногою стояв у сцієнтистсько-позитивістській течії, а другою — в лінгвістичній.
Дещо схожу ситуацію маємо і з М.Хайдеггером (1889-1976). Цей німецький філософ належав до школи екзистенціалізму, що тяжіє до антропологічної течії, одночасно розвивав ідеї герменевтики, яка скла-лась як філософська течія завдяки дослідницьким зусиллям німецького філософа Г.Г.Гадамера. Як бачимо, ідейні витоки герменевтики формувались тисячоліття. Ось чому серед сучасних західних та вітчизняних філософів немає одностайності щодо того, які течії для XX ст. головні, які філософські школи в них найбільш вагомі.
Продовження позитивізму дав неопозитивізм, який мав своє школи і течії. Ось деякі з них.
1. Віденський гурток, що сформувався у 1922 p., його представники: М.Шлік (1882-1936), О.Нейрат (1882-1945), Р.Карнап (1891-1970), Г.Рейхенбах (1891—1953), А.Айєр (1910-1989) та ін. Незважаючи на деякі розбіжності в поглядах представників Віденського гуртка об'єднує спільна мета — звести філософію до логічного аналізу мови науки, а також піддати філософське і наукове знання критичному аналізу з позицій принципу верифікації, сформульованого М.Шліком. Він виходив із того, що все наукове знання є узагальненням і ущільненням "чуттєво-даного" і робив висновок про те, що все справді наукове знання має бути редукованим до "чуттєво-даного". На основі цих ідей австрійський філософ Р.Карнап розробив модель наукового знання, за якою в основі знання лежать абсолютно достовірні протокольні (такі, що утворюють емпіричний базис науки) речення, котрі виражають чуттєві переживання суб'єкта. Всі інші речення науки мають бути верифіковані, тобто зведені до протокольних. Ті речення, для яких процедура верифікації виявляється неможливою, не мають смислу і мають бути усунуті з науки. Традиційна філософія, як гадав Карнап, позбавлена смислу. Функція філософії полягає в тому, щоб за допомогою логічного аналізу очистити мову науки від позбавлених смислу псевдоречень. Методологічні проблеми, висунуті і вирішувані представниками Віденського гуртка, сприяли виробленню адекватних уявлень про науку, розвиток філософії науки.
2. Львівсько-варшавська школа — одна із шкіл аналітичної філософії, представлена такими мислителями, як К.Айдукевич (1890—1963), Я.Лукасєвич (1878-1956), А.Тарський (1902—1984), Т.Котарбиньський (1886—1981) та ін. Для цієї школи характерне різко негативне ставлення до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і наукових досліджень, надання філософським міркуванням логічно точного статусу. Лукасєвич вважав, що метою логічних досліджень має бути розробка точних методів аналізу філософських міркувань. Він висунув ідею логічного плюралізму, суть якого полягає в тому, що різноманітні логічні системи здатні експлікувати різноманітні онтологічні теорії. Лукасєвич, Айдукевич та інші представники Львівсько-Варшавської школи були прибічниками раціоналізму, специфічною рисою якого став логіко-семантичний аналіз мови науки і філософії. Це, на думку прибічників даної течії, сприяло усуненню неточностей та двозначностей, якими живляться ірраціоналістичні філософські концепції. Але водночас їхні філософські погляди не були однорідними й послідовними, а іноді навіть і суперечили неопозитивізму.
Окремі представники розвивали філософію матеріалістичного номіналізму (Т.Котарбиньський), феноменологічну теорію пізнання (Р.інгарден), конвенціоналістську концепцію наукових теорій (К.Айдукевич). В цілому Львівське-Варшавська школа зробила значний внесок до теорії множин, логічної семантики, до розробки неокласичних систем математичної логіки.3. Філософія лінгвістичного аналізу втілена у вченнях Д.Мура (1873— 1958), Л.Вітгенштейна (1889—1951), Г.Райла (1900-1976), П.Стросона (нар.1919) та ін. Ця течія відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об'єктом аналізу має виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми, на їхню думку, можуть бути подані у вигляді дилем, які вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів. У цьому виявляється сутність даної філософської течії. На думку Вітгенштейна, філософія не може втручатися у фактичне вживання мови,
вона може лише описувати її. Незважаючи на суперечливість поглядів представників філософії лінгвістичного аналізу, основне завдання цієї філософії можна сформулювати так: розробка систематичної теорії значень мовних виразів, яка є одночасно теорією розуміння. В цілому ця течія справила значний вплив на сучасну логіку та лінгвістику.
4. Загальна семантика, основними представниками якої є С. Чейз та С.Хайякаеа. Основна ідея цієї течії: філософія має пояснювати життя людини з огляду на структуру мови. Поруч із цими класичними напрямками можна назвати ще цілий ряд дуже різнорідних, а часто і суперечливих неопозитивістських течій. Проте можна виділити те спільне, що їх об'єднує. На відміну від класичного позитивізму О.Конта та Г.Спенсера неопозитивісти вбачали завдання філософії не в систематизації та узагальненні конкретно-наукового знання, а в діяльності з аналізу мовних форм знання. Тому предметом неопозитивістської філософії стала мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність з аналізу цього знання та можливостей його вираження у мові.