Історія філософії М.Грушевського
Михайло Грушевський — видатний громадський і державний діяч, визнаний лідер національно-демократичної революції. Він належить до тих політиків, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя — самоствердженню свого народу.М. Грушевський репрезентував зовсім новий, вищий щабель національно-суспільної думки. Зі старим народництвом його пов’язувала хіба що віра у доленосне призначення народу. Всі інші сторони світогляду М. Грушевського відчутно відрізнялися від класичних поглядів народників. Він був безпосереднім творцем нової політичної доби української історії.
М. Грушевський був органічним соборником. Він не лише став духовним батьком об’єднання Західної та Східної України в єдину державу, а й намагався зібрати докупи всі українські землі – Угорську Україну, Кубань, Новоросію, українську Бесарабію, Північне Полісся, Підляшшя, Холмщину. Важко розмежувати М. Грушевського-історика і М. Грушевського-політика. Це добре простежується на його ставленні до Холмщини.
Однією з провідних ліній концепції національного державотворення Михайла Грушевського виступає ідея соборності українських земель. Він наголошував: «Народність і територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу його розвою».
Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обгрунтована ним ідея суверенності українського народу, або, як казав Михайло Сергійович, «право самому порядкувати на власній землі». Зрозуміло, стверджувати, що він завжди був радикальним самостійником, було б відступом від історичної правди. Проте не можна не бачити, що його автономістські і федералістські погляди пройшли суттєву еволюцію, визначалися конкретно-історичними обставинами. Про це свідчать, зокрема, такі промовисті документи, як Універсали Центральної Ради, де авторська участь Грушевського не тільки незаперечна, а й визначальна.Світоглядно Грушевський, як уже зазначалося, був онуком романтичної доби. Але за своїм науковим інструментарієм та методологією він був дитям позитивізму й німецького історицизму. Те, як широко й докладно опрацьовував Грушевський історичні джерела й документи, в сучасного дослідника викликає благоговійний трепет. Він бездоганно орієнтувався в першоджерелах, як і в усіх тогочасних працях у своїй галузі. Він був воістину на її передньому краї, широко послуговуючися здобутками таких суміжних наук, як археологія, антропологія та фольклористика, молодих на той час соціології та археографії, навіть палеонтології та геології. Немає сумніву, що грунтовність «Історії України-Руси» Грушевського викликала глибоку повагу серед колег-науковців, яким нелегко було заперечити її загальну концепцію — принаймні в рамках наукової дискусії, а не політиканства.
Іншою характерною рисою Грушевського-науковця є постійне нагадування читачевi про те, що в його тексті є фактом, а що — гіпотезою. Він ніколи не намагався обманути ані себе, ані своїх читачів. Наукова сумлінність Грушевського чудово поєднувалася з фаховою інтуїцією, з блискучим умінням відсіювати зерно від полови в численних і не завжди надійних історичних свідченнях.
Основне місце в концепції державотворення, розробленій вченим, займала проблема автономії України в складі Російської республіки. У своїй роботі “Хто такі українці і чого вони хочуть” він так характеризує значення автономії для майбутньої української держави: “Домагання народоправства і суто демократичного ладу на Україні в відокремленій, “незмішаній” автономній Україні, пов’язаній тільки федеративним зв’язком чи то з іншими племенами слов’янськими, чи то з іншими народами і областями Російської держави — се наше старе гасло, підняте ще в 1840-х роках найкращими синами України... воно від того часу не переставало бути провідним мотивом української політичної мислі, організаційної роботи, культурної і громадської праці”4.
Далі Михайло Сергійович зазначає, що домагання народоправства “зостанеться тою середньою політичною платформою, на котрій буде йти об’єднання людності України без різниці верств і народностей. Середня між програмою простого культурно-національного самоозначення народностей і домаганням повної політичної незалежності.”
Автономія, за Грушевським, це “право жити по своїм законам, самим собі становити закони, а не жити по чужим законам і під чужою властю”7. Вчений розрізняє різні ступені самовизначення народу від повного централізму до самостійної, незалежної держави. Найбільш доцільною він вважає для України широку національно-територіальну автономію, тому що саме така автономія є найбільш корисною з трьох точок зору: “з погляду національного, дуже важно, що як усі українські землі будуть зібрані в одну територію, само собою українці будуть хазяєвами у себе”; економічна вигода в тому, щоб “природні багатства української землі й людська сила... вживалися мудро в інтересах економічного розвитку краю і добробуту народного”; з культурного погляду ясно, “що при орудуванні краєм і його засобами українською автономією дійдуть своєї правди пребагаті і цінні зв’язки культури, науки і мистецтва багато обдарованого нашого народу”.Надзвичайно корисним автономний лад, на думку вченого, міг би стати в економічній галузі. “Україна становить окрему економічну область зі своєю виразною фізіономією й укладом, багато обдаровану всякими умовами для великого економічного розвитку й поступу... Але для сього треба, щоб керування економічними справами належало до самого краю, до його автономних органів.