АНТИЧНА ФIЛОСОФIЯ.

3. Посткласична антична фiлософiя.

3.1 Давньогрецький скептицизм.

У розвитку фiлософiї пiсля Арiстотеля вiдбулися досить глибокi змiни, пов’‘язанi з кризою демократичного суспiльст¬ва, розповсюдженням диктаторських режимiв у всьому елiнсько¬му свiтi. Коло iнтересiв освiченої частини грецького суспiльства звужується, пiд впливом трагедiї теорiї свiтової держави Арiстотеля вiдбувається замикання на питаннях при¬ватного життя особи, правил приватної моралi. Послаблюється загальний iнтерес до теоретичного знання, падає довiра до пiзнавальної сили людського розуму. Замiсть унiверсальних завдань свiтогляду, що охоплювали всi галузi знання, питання науки та фiлософiї, виникає прагнення звести науковi пробле¬ми до практичних правил особистої поведiнки людини, якi по¬виннi забезпечити щастя (щастя розумiється як здатнiсть до ‘‘незворушного’‘ життя, як проста вiдсутнiсть страждань).З III ст. до н.е. до I ст. н.е. скептицизм як фiлософське вчення, що пiддає сумнiву саму можливiсть достовiрного пiзнання об’‘єктивного свiту, був саме таким вченням. Найдовершенiшої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких фiлософiв Пiррона, Енесiдема, Агрiппи, Секста Емпiрика. Вони дiйшли висновку, що марнi спроби знайти оста¬точно встановлену iстину свiдчать про неможливiсть вирiшити це завдання взагалi. Так, мислення здiйснюється за вiдповiдними формами, але вибiр найкращої, досконалої форми мислення потребує використання тiєї чи iншої форми. Отже, для вiдбору форми потрiбно використовувати форму. А де ж критерiй вибору логiчної форми, яка стає критерiєм вибору iншої форми мислення? Такої форми, вiдомої нам як най¬унiверсальнiшої, ми не маємо. Аналогiчною до проблеми не¬досконалостi мислення для встановлення iстини є ситуацiя i з чуттєвим пiзнанням. Людина не має такого чуттєвого органу, який перевiряє iншi органи чуття.

Використовуючи логiчнi засоби здiйснення доказiв, скеп¬тики дiйшли висновку, що будь-яка iстина доводиться лише iн¬шою iстиною. А це приводить до кола доведень, або до довiль¬ного вибору аксiом, або до нескiнченої низки запитань. Тому висновок, що встановлення причини неможливо довести, цiлком слушний. На пiдставi цих мiркувань, аргументiв (скептики на¬зивали їх ‘‘тропами’‘) обгрунтовувалася рiвнозначнiсть проти¬лежних тверджень, саме тому був проголошений головний прин¬цип скептицизму - утримуватися вiд суджень.

Проте в життi постiйно необхiдно дiяти, приймати певнi рiшення. Це змушувало визнавати, що при вiдсутностi кри¬терiїв iстини слiд керуватися критерiями практичної по¬ведiнки. Цi критерiї мають спиратися на ‘‘розумну iмовiрнiсть’‘. Античний скептицизм постiйно закликає слiдува¬ти тому, до чого нас ваблять вiдчуття та почуття (їсти, коли вiдчуваєш голод), слiдувати законам та звичаям країни, де живеш, займатися певною дiяльнiстю, якщо вона приносить тобi користь. Скептицизм констатує пiдкорення, ‘‘розчинення’‘ iндивiда як тiлесної iстоти у суспiльно-iсторичному свiтопо¬рядку у тiй мiрi, у якiй людина залишається природною iсто¬тою i тому мусить їсти, спати, вмирати... Разом з тим, є внутрiшнiй свiт особистостi, в якому людина (хай i обмежено) виявляє свою непiдвладнiсть зовнiшнiм обставинам. Звiдси i позицiя можливостi ‘‘вiдгородитися’‘ вiд свiту зовнiшньої не¬обхiдностi i ‘‘втечi’‘ вiд нього у внутрiшнiй, духовний свiт - ‘‘атараксiя’‘.

Пiзнiй скептицизм залишає позицiю врiвноваженої не¬довiри вiдчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пiз¬нанню,бо спирається на практичний досвiд.Давньогрецькi скеп¬тики розробляють поняття про умови, що пiдвищують вiрогiд¬нiсть корисних знань, якi є наслiдком спостереження i експе¬рименту. В цiлому скептицизм був спрямований проти догматич¬ного трактування формальних законiв мислення, розвивав уяв¬лення про вiдноснiсть людського пiзнання.

3.2 Епiкурейство.

Епiкур (341-270 рр. до н.е.) заснував фiлософську школу в Афiнах, використовуючи головнi положення фiлософiї Де¬мокрiта (вчителем Демокрiта був послiдовник Демокрiта Навсiфан). Водночас Епiкур створює зовсiм нову атомiстичну теорiю. Вiдмiннiсть полягає в тому, що у Демокрiта рух атомiв здiйснюється у порожнечi виключно за законом падiння тiл пiд власною вагою, у Епiкура - поряд iз дiєю закону падiння з’‘являється ще один чинник - атом виявляє властивiсть ‘‘самочинного вiдхилення’‘ вiд ‘‘лiнiї не¬обхiдностi’‘.

Iдея Епiкура про самочинне вiдхилення атомiв є спе¬цифiчним вiдображенням факту з’‘явлення у людей нових якостей

- iндивiдуальної свободи, певного мiнiмуму соцiальної авто¬номiї особи. Людина - цей ‘‘соцiальний атом’‘ - набуває в собi (а не в космiчному свiтопорядку, котрий розчиняє iндивiда, його неповторнiсть) автономного, самодостатнього грунту сво¬го волевиявлення. В цiлому, головна увага Демокрiта звернута на закони iснування об’‘єктiв (людина теж лише об’‘єкт), у Епiкура - до суб’‘єкта. Епiкура хвилює не саме по собi вчення про Космос як сукупнiсть атомiв,а проблема можливостi вiдхи¬лень, випадкiв, суб’‘єктивного волiння.