Філософська думка Середньовіччя
1. Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (V-XIVст.). Якщо антична філософія за своєю сутністю була космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грецьк. - “теос” - бог). Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч. ІV ст.) привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підгрунті і починає формуватися середньовічна філдософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів’я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена “служницею богослів’я”, і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.
Характерними рисами світогляду цього часу є, по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би зчезає з природи і передається Богу, який стає над природою. Істинним буттям володіє тільки Бог: він - вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль.
По-друге, в середньовічному світосприйнятті панує ідея духовності, яка пов’язана не тільки з Богом. Середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі - між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина - вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина - створіння, в якому “сидить” диявол.
Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя.
По третє, для середньовічної свідомості світ сприймається як двоїсте буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи.
2. Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої “апологетики” (апологія - захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт тертулліан (160-229 рр.), який проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання, віри.
Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: “Вірую, бо це - абсурдне”. Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу, між рабом і рабовласником пролягає прірва, яку не можна подолати. Ставлення до ворога повинно бути однозначно важким. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. “Абсурдність” християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації.
Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Але наприкінці ІІІ - на початку ІV ст. християнство стає державною релігією у Римській імперії.
Тепер треба було систематизувати християнське віровчення, обгрунтувати і роз’яснити віруючим його догми. В першу чергу це торкалося найскладнішої догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих ідеологів віри були пізніше названі “отцями християнської церкви.” Серед них виділяються Григорій Назіанзін, Василій Великий, Григорій Нісський, Авремій Августин Блаженний.
Період, у який вони діяли і творили, названий періодом патристики (від лат. “патер” - батько).
Найвідомішим серед “отців” західної церкви був Августин Блаженний, який систематизував християнський світогляд, спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людської душі, зв’язок людини з Богом, добро і зло, історичний час і вічність, смисл людської історії - ось ті проблеми, які цікавили його понад усе. Етична проблематика займає у нього головне місце. Він - один з родоначальників тієї філософської традиції, яка у ценрт своєї уваги ставить людину та проблеми її існування.Найбільше його цікавило питання про гріховність людини перед Богом, гріх у нього набуває всесвітнього значення. Зло у світі - не помилка творця, Бог не відповідає за нього. Зло - це вільний вибір людини, і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла у світі - від свавілля людини. Вона протиставила волі Бога свою людську волю. Зло виявляється у повстанні людини проти Бога, створіння проти творця. Оскільки Бог не творив зла, то воно не має справжньої реальності, тобто воно не існує само по собі. Зло - це лише відсутність, нестача (спотворення) добра. Його праці - “Про місто Боже”, “Сповідь”. Він поділяє всю історію людства на шість історичних епох: від дітей Адама і Єви і до народження Христа людство проходить перші п’ять епох, з народження Христа починається шоста, остання епоха, яка триватиме до кінця існування людства. Людська історія, отже, йде від виникнення до кінця. Час не вічний, бо до створення світу ніякого часу не існувало, і після кінця світу часу теж не буде.