Екзистенціальна філософія, її основні напрями.
Видатний німецький філософ Мартін Хайдеггер (1899-1976) вважається засновником екзистенціалізму. Саме він у книзі “Буття і час” (1927) сформулював філософське вчення, центральним поняттям якого постала “екзистенція”(від англ. existence – існування).
З огляду на знелюднення людини в сучасному техногенному світі, який спирається на раціоналістично-об’єктивістськи спрямовану науку Хайдеггер категорично заперечував цінність наукового об’ективного аналізу реальності.На його думку, об’єктивне філософське дослідження дає змогу фіксувати лише “зовнішність” буття, зводити знання до “усередненої, вкрай збідненої, абстрактної, мертвої схеми світу”. Заперечуючи об’єктивний аналіз реальності, Хайдеггер пропонує звернутися до “екзистенціальної аналітики буття”, яка може розкрити світ не як “суще” (повторюване в речах і явищах), а як “існування” речі та явища в їх неповторності та цілісній “унікальності”.Хайдеггер вважає, що людське існування завжди є “буття-у-світі” і в той же час “спів-буття”, тобто людина не відділена “китайською стіною” від навколишніх речей і процесів, а тим більше від інших людей. Проте проголувана “єдність” виявляється значною мірою чимось зовнішнім. “Буття-у-світі” Хайдеггер тлумачить як “закинутість” у світі, а “спів-буття” – як формальний колектив. Недаремно і сам Хайдеггер називає “спів-буття” несправжнім, “неаутентичним” існуванням людини.
“За Хайдеггером, у процесі “спів-буття” окремі людські існування ніби взаємно “гасять” унікальність своїх індивідуальних проявів, і люди перетворюються на “безликі” одиниці, “натовп”. Взаємонівелюючий вплив людських існувань призводить, зрештою, до виникнення анонімної, безособової влади “іншого” над кожним (Хайдеггер називає її das Man), яка “вирівнює будь-які відмінності” і спричиняє “втрату власного існування”. Панування das Man призводить до того, що кожний уподібнюється кожному” [Бичко,167].
М.Хайдеггер намагається знайти рятівний вихід з-під знелюднюючої влади das Man. Він вважає, що для цього треба абстрагуватися від повсякденного буття і прислухатися до “голосу з глибин самої самості людини”, який, мовляв, є “покликом землі і крові”, покликом самої “долі”. Проте єдине, що може, на думку Хайдеггера, звільнити людину з-під влади das Man, це смерть, яка виражає найпотаємнішу суть людського існування.
Дещо оптимістичніше вирішує проблему сутності існування людини один з найбільш авторитетних французьких екзистенціалістів Жан-Поль Сартр (1905-1980), який “вважає, що сутність людського існування виражає не смерть, а свобода. Він протиставляє “речове буття”, природу людському буттю. Матеріальний світ розглядається Сартром як “постійна загроза нашому життю”[Бичко,167]. Проте людина, на думку Сартра, повсякчас намагається подолати ворожість матеріального світу, уподібнюючи своє буття “буттю речей”, щоб “злитися” зі світом у стійку, “гармонійну” цілісність. Проте. подібні спроби виявляються для людини марними, ба й навіть трагічними, позаяк призводять до втрати нею своєї специфічності та перетворення її на “річ серед інших речей”. Внаслідок цього відбуваються “перетворення”, цілком аналогічні тим, які називає Хайдеггер, описуючи існування людини під владою das Man. За Сартром, вихід з лещат відчуження можливий на шляху “гуманізації” людської “ситуації у світі”. Отже, екзистенціалізм, у цьому зв’язку, постає єдиною “справді гуманістичною філософією”.
На думку Сартра, людина цілком подібна до інших людей щодо своїх тілесних (природно-біологічних), соціально-рольових, класових, професійних характеристик. Особливість людини розкривається в неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Таким чином, специфічність людини пов’язана з її постійною “націленістю” на майбутнє. Проте, майбутнє завжди має багато можливостей, отже людина постійно перебуває в ситуації вибору, що є власне єдиною справді людською ситуацією. Навіть якщо людина відмовляється вибирати, це теж своєрідний вибір – вибір не вибирати. Отже, свобода є універсальною характеристикою людського існування.
Сартр вважає людську свободу універсальною, “тотальною”. Ця свобода не знімає, а посилює “чужість” людини і світу речей. “Так, герой Сартрової п’єси “Муха” Орест, досягши стану “тотальної свободи”, змушений визнати, що коли “свобода раптово вдарила” по ньому, природа відсахнулася, і він залишився сам як “людина, що втратила свою тінь”. Чужість наділеної свободою (…) людини навколишньому світу виразно підкреслена в словах Юпітера, який докоряє Орестові за його свободу: “Ти у світі як скабка в тілі, як браконьєр у панському лісі” [Бичко, 168].
“Подібно до всіх філософів-екзистенціалістів, Камю вважає, що найважливіші істини відносно самого себе і світу людина відкриває не шляхом наукового пізнання чи філософських спекуляцій, але за допомогою почуття, яке немовби висвітлює її існування, “буття-у-світі”. Камю посилається на “тривогу” Хайдеггера і “нудоту” Сартра, він пише про нудьгу, що нсподівано оволіває людиною”[Руткевич,13].