ЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ І. КАНТА

Кант прибічник пріоритету повинності над цінністю в моралі, в цьому він бачить специфіку моральності, крім того, він першим в історії етики звернув увагу на загальний характер моральних вимог, на те, що вони в своєму примусовому значенні розповсюджуються на усіх людей, в кінці кінців на людство в цілому. Кант звертає особливу увагу на те, що в моралі людина повинна сама усвідомлювати необхідність (повинність) певних дій і спонукати себе до цього. В цьому він і бачить специфіку моральності, відрізняючи її від легальності (просто виконання осудних людині вимог, зовнішнього підпорядкування). Мораль не виводиться Кантом з аналізу людського буття, історії, суспільства, а просто постулюється як щось початково дане разумом і як деякий особливий вимір світу. З ототожнення Кантом моралі і свободи (як спроможності людини давати самому собі закони) випливає його формалізм в розумінні моральності. По Канту “безумовно добра воля, принципом якої повинен бути категоричний імператив, невизначена в відношенні всіх об'єктів, буде містити в собі тільки форму воління взагалі, і при цьому як автономію” [2, т. 4, ч. 1, с. 288]; це і є “єдиний закон”. Він вважає, що з чисто формального закону в рішенні будь-якої конкретної моральної проблеми завжди слідує тільки один можливий висновок, припис до чинності, принцип.

Тісніше за все моральність у Канта з’єднана з правом. Якщо яку небудь людину борг змусив зробити вибір не в користь свого ближнього, то для Канта це служить свідоцтвом його моральності. В дійсності тут виявляється лише абстрактний гуманізм — адже зовсім не завжди це справедливо насправді, то є зовсім не завжди “любов до дальнього”, скоріше “любові до ближнього”. Кант правий в тому, що моральний імператив вимагає надання людям потрібної допомоги, але зовсім не примушує любити їх за це. “Цілком недоречно було б говорити: ви повинні любити інших людей. Слід було б сказати: у вас є всі підстави любити свого ближнього, і це справедливо навіть в відношенні ваших ворогів” [2, т. 2, с. 139]. І, справді, почуття обов’язку мов виключає почуття любові, бо любити по обов'язку неможливо. Але Кант не правий, вважаючи, що вони ніколи не можуть співпасти, оскільки справжня людяність припускає любов до всіх людей, а тоді і співчуття, і жалість будуть адекватним обов’язку (скоріше навіть буде замінювати обов’язок). Але Кант знижує цінність таких добрих побуджень: це скоріше інстинкти, що не слід переоцінювати, хоча і потрібно хвалити, бо більше всього на світі людей, незмінно маючих “перед очима своє улюблене “Я” як єдину точку опори своїх зусиль” [2, т. 2, с. 150] і що домагаються того, щоб все оберталося навколо своєкористя.В етиці Кант розвиває вчення про автономію моралі: затверджуючи свободу, людина виступає творцем власного морального світу, вона сама собі передписує закон дій. Кант проголошує моральну настанову, характер і закони якої, істотно відрізняються від тих, що домінують в періоди спокійного і розміреного поступового розвитку, відрізняються радикалізмом поданих вимог: “ці закони беруть верх безумовно, який би не був результат їхнього виконання, більш того, вони навіть змушують цілком відволіктися від нього“, людям “достатньо того, що вони виконують свій обов’язок, що б не було з земним життям і навіть якщо б в ній, можливо ніколи не співпадали щастя і гідність його” [1, с. 81-82]. На відміну від умовних правил поведінки обов’язок виступає по своїй суттєвості абсолютною вимогою, слідувати якому потрібно безумовно. В обстановці гучних вимог прав людини і його свобод Кант своїм категоричним императивом нагадав про відповідальність.

Поведінка, закон якої співпадає з законом природи, не має, по Канту, жодного відношення до морального закону. Те, чого немає в природному законі, — це внутрішнє примушення. Моральну спроможність “вільного самопримусу” Кант називає доброчесністю. “Доброчесність є твердість максими людини при дотриманні свого обов’язку — всяка твердість пізнається через ті перешкоди, які вона може подолати*, для доброчесності ж такі перешкоди — це природні схильності, які можуть прийти в зіткнення з моральним наміром... Всякий обов’язок містить поняття примушення* з боку закону, етичний борг містить таке примушення, для якого можливо тільки* внутрішнє законодавство” [2, т. 4, ч. 2, с. 329].

Кант піклується про чисто інтелектуальний “точний образ* думок”, що підпорядкує* емпіричні судження і* дії* “принципу* винятки* між* добрим і* злим”. Він пише: “Для вчення* про моральність взагалі дуже важливо не припускати*, наскільки можливо, жодної* моральної середини а ні* в* вчинках, а ні* в* людських характерах*, бо при такій подвійності всім* максимам погрожує небезпека втратити визначенність і* тривалість” [2, т. 4, ч. 2, с. 23]. По* Канту*, з двох осіб, якщо вони конфліктують один з одним, справді доброчесним може бути тільки* один, той, що складає* обов’язок. Або обов’язок не може суперечити обов’язку, або він не є істинний обов’язок і* може відноситись* до області* моралі тільки* як негативне, аморальне. Промова* тут іде* про диктатуру обов’язку, що може привести* до загострення “разірванності” людини, врозріз його цілісності, врозріз гуманності.Для Канта* моральне начало зводиться лише до суб'єктивної свідомості обов’язка. Обов’язок є обов’язок — чистий обов’язок, виконувати його слід єдино з поваги* до нього. Обгрунтовуючи цю вимогу Кант* апелює до совісті*. Справді, совість* людини є найкращим суддею в* питаннях* моралі, вищою спроможністю* знаходження моральної істини і* вироблення* правильного рішення* і* справжньої моральної точки зору, якщо вона не тільки* суб'єктивна, але і* з'єднана* зі знанням об'єктивної істини. Але у Канта*, як це видно в* “Критиці* чистого розуму”, совість* якраз і* з'являється там, де голос розуму замовкає, де мислення не справляєтся з* пізнавальними проблемами. Так що совість* у Канта* вже* в* своїй* появі по* необхідності* виявляється суб'єктивною. У* вченні* Канта* поняття совісті* нерозривно зв'язане* з* дуалізмом його філософської системи, яким проникнуте все* людське життя і* що він підкреслює*, розрізняючи* антропологію і* антропономію. В* кантовському вченні* поряд з естетичною і* розумною потребою людини в* совісті* має значення і* сфера релігійного досвіду*, свого роду “релігійно-совісна” настанова*. Йдеться про першопочаткові завдатки* моральності, в* які схильності, порив до чинності; тимчасові східці вираження* цих завдатків*, а також форми їхнього усвідомлення (смутна, чітка і* релігійно-віруюча) придають вченню* про совість* закінчений вигляд*. Вчення* про совість* — це, по* суті* справи, вчення* про добро, що має* загальне* значення; це — вчинок*, воля і* свідомість моральної людини.