Українська філософія діаспори. Д.Чижевський як історик філософії та культури.

Загальне розуміння суті філософії Д. Чижевський виво¬див з П традиційного визначення як «любові до мудрості», що первісне поставало у значенні «наука», «знання». З появою окремих наук змінюється слово «філософія» і мислиться як сфера поза межами окремих конкретних наук, те, що стоїть над ними. Завданням філософії стає перед-відкриття і з'ясування того шляху, яким окремі науки шука¬ють правду (істину. — Авді.). У цьому значенні во¬на називається теорією пізнання, гносеологією, логікою, методологією. Однак і в цьому випадку філософія не втра¬чає своєї власної сфери — людської діяльності поза ме¬жами наук, пошуку єства або сенсу людського життя в ціло¬му та світу в цілому, тобто постає як метафізика. Якщо вона виходить з одного принципу, то називається моністичною, двох — дуалістичною, багатьох — плюралістичною. Філосо¬фія може поставати як матеріалізм, якщо за основу світу визнається матерія, або як спіритуалізм, коли розглядає душу як основу світу. Залежно від того, що мислиться формою життя людини — розум чи емоції, філософські вчення Д. Чижевський поділяв на раціоналізм та емоціоналізм.

Особливе місце Д. Чижевський відводить містиці, розу¬міючи під нею не просто щось таємниче, основане на вірі, а будь-яке вчення про сполучення, поєднання люд¬ського, людської душі з Богом. Досить своєрідна інтер¬претація Д. Чижевським терміна «ідеалізм». «Ідеалізм, іде¬аліст: ідеалізм, — зазначає він, — є у звичайній мові віра в щось вище, ліпше в «ідеалі», а ідеаліст — людина, що в ідеали вірить та відповідно живе («непрактична людина»). В філософи слово «ідеалізм» означає вчення про те, що думка (ідея) має значення, та навіть головне значення, в житті окремої людини або Й народів, в пізнанні, та і в зовнішньому світі; ідеалізм є визнання, що ідеал — думка є могутня сила. Ідеаліст є такий філософ, що це вчення поділяє» (^ижевськиб Д. Українська філософія // Укра¬їнська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антонови¬ча. — К., 1993. — С. 169). Розвиток філософії Чижевський розглядав як розвиток духовної історії, де філософія є самоусвідомленням народом своєї культурної самобутності. Звідси звернення його до історії філософії загалом і, зо¬крема, до історії філософії України, що, власне, стало цент¬ром наукових інтересів вченого.

При зверненнях до історії філософії Чижевський відкидав уявлення про неї як історії помилок людського духу. Так само, як і Гегель, він вважав, що кожне окреме філо¬софічне твердження, яке ми маємо в історії розвитку людської думки, є лише часткова правда, фрагмент, ури¬вок абсолютної правди, неповний і недосконалий відблиск Абсолютного. «Ця «неповнота», — підкреслював вче¬ний, — є причиною змін і боротьби ідей в історії думки. Одна неповна правда бореться з іншою теж неповною та частковою. Але і усяке сполучення таких «неповних, «часткових» правд в єдність, усяка їх «синтеза», яка може бути досягнена обмеженим людським розумом, є необхід¬но теж неповна, теж часткова і тому вимагає знов допов¬нення.Тому ані на одній синтезі історичний розвиток філо¬софії не кінчається, тому постають усе нові й нові проти¬венства між світоглядами та пунктами погляду, що сполу¬чуються та з'єднуються в усе нових і нових синтезах — кроках до безмежної повноти, абсолютної правди» (Чижедськии Д. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992. — С. 9). Перебіг цього розвитку може бути безплід¬ним хитанням між однобічностями, обмеженими правда¬ми, підняттям над тими однобічностями, що в певний історичний момент репрезентовані уданого народу, в даній культурі, злиттям цих «однобічностей» у єдність, до «син¬тези» їх та завжди розвиток філософії є дійсно рухом між протилежностями і через протилежності до синтезу, про¬являючись специфічно в межах кожної національної фі¬лософії.

Доходячи висновку про те, що саме філософія є репрезентатором національної культури, національного світо¬гляду, Д. Чижевський виділяв три основні моменти, які характеризують особливості філософії певної національ¬ності: «І. форму вияву філософічних думок, 2. метод філософічного дослідження, 3. будову системи філософії, «архітектоніку», зокрема становище і роль в системі тих або інших цінностей» (7'ом же. — Є. 11—12). Стосовно тих чи інших початків нових духовних течій, то, на думку філософа, вони можуть виникати немовби раптово, з од¬ного мисленника, одного твору, що має характер маніфес¬ту (^Сонді 7. Критика чистого розуму); так поступово, що ми не можемо знайти початків (Бекон, Декарт); через свідоме повернення до якоїсь старшої традиції, що в деяких ви¬падках була репрезентована в минулому не один раз (ренесанс, відродження) (Чижевський Д. Початки і кінці но¬вих ідеологічних епох // Історія філософії України. Хрес¬томатія. — К., 1993. — С. 471—473). Основною рисою куль¬турного життя Д. Чижевський вважав існування певних стійких традицій.

Характер розвитку людської думки вчений пов'язував з особливістю культурно-історичних епох. Відповідно до його точки зору історичний процес — це не сукупність випадкових рухів у різних напрямах окремих сфер куль¬тури, а цілісність, системність рухів та змін, які усі мають якийсь спільний напрям: кожна епоха має своє обличчя, свій власний характер, свій «стиль». При цьому зміст часу є значно ширший за хронологічний час. Вивчення історико-філософського матеріалу тут неможливе без вивчен¬ня і розуміння усієї культури періоду, до якої належить матеріал. Отже, щоб бути дійсною історією, а не збира¬чем матеріалу, історія філософії повинна подавати карти¬ну розвитку філософських течій у їх зв'язку та у зв'язку з характером і стилем кожної історичної епохи, з духом часу.

Розуміння філософії як самоусвідомлення народом своєї культурної самобутності стало для Д. Чижевського осно¬вою для дослідження історії української філософії. Він вважав, що формування української філософської думки було тісно пов'язане з європейськими процесами, де інте¬лектуальний розвиток України і Російської імперії зага¬лом відбувався під впливом німецького містицизму і піє¬тизму XVI—XVIII ст., німецької ідеалістичної класичної філо¬софії XVIII — початку XIX ст. Щодо французького раціоналізму та просвітництва, західного картезіанства, то вони хоча і відіграли певну роль у формуванні україн¬ської філософської думки, однак ця роль була другоряд¬ною. На думку Д. Чижевського, аж до XIX ст. єдино ви¬датним представником східнослов'янської філософи був Г. Сковорода, під впливом якого через Україну формува¬лася філософська думка в Російській імперії. Специфіку української філософії він виводив з головних рис україн¬ського світогляду, серед яких виділяв емоціоналізм; на¬хил до духовного усамітнення; гармонію між зовнішнім та внутрішнім, прагнення до згоди, миру, а не боротьби, де крайні течії не знаходили відгуку, оскільки віддава¬лось належне навіть тим думкам, що були протилежні власним; релігійне забарвлення. Спираючись на свою концепцію культурно-історичних епох, Д. Чижевський відкрив філософію українського бароко, дав культурно-історичну періодизацію розвитку філософської думки в Україні, де виділяв: Х—XVIII ст. — формування перед філософії, XVIII ст. — барокова доба в Україні, перша половина XIX ст. —доба німецького ідеалізму, друга половина XIX ст. — доба романтизму. В своїх розвідках історії філософи України вчений значну увагу приділяв тим ук¬раїнським мислителям, які жили за межами України, однак вважав, що Україна ще не подарувала світові свого великого філософа, оскільки за всю свою історію вона жодного разу не ставала ареною появи нового напряму, який би поширився в інших країнах і мав вплив на роз¬виток їх національної культури.