Основні категорії філософії

Сутність – це внутрішній, глибинний, прихований відносно усталений бік того чи іншого процесу, предмета, речі. Явище – зовнішні, спостережувані звичайно більш рухомі, відносно мінливі характеристики того чи іншого предмета, процесу, речі. Явище і сутність – діалектично пов'язані протилежності, що не збігаються. Явищ може бути багато, а сутність одна. Окремі зовнішньо спостережувані, рухомі боки сутності виражені у різних явищах. За Геґелем сутність явна, а явище – суттєве. Явище не збігається з сутністю!!! Пізнання сутності досягається через пізнання явищ. У пізнавальному процесі складається ситуація, що явище – видимість – є прямою протилежністю сутності.

УніверсальнОдиничне – це окремий предмет, явище, процес, що відрізняється за своїми часо-просторовими властивостями від інших, у тому числі подібних до нього предметів, речей і процесів. Загальне – об'єктивно існуюча схожість характерних одиничних предметів, їх однотонність в деяких відношеннях, приналежність до однієї групи явищ, одної системи зв'язків. Проблема співвідношення зв'язків одиничного і загального була і є тепер у теорії філософії предметом дискусії. У середньовіччі виникла дискусія між реалістами та номіналістами. Реалісти вважали, що існує лише загальне, а одиничне – це прояв загального, і саме воно реально не існує. Номіналісти стверджували, що реально існує одиничне, а загальне – це номен, найменування. Тоді, у середньовічній схоластичній філософії намітилася боротьба матеріалізму та ідеалізму. Матеріалізм стверджує, що реальноіснує і одиничне, і загальне, але вони існують не окремо, а лише у зв'язку. Загальне існує лише через одиничне. Одиничне – лише в тому зв'язку, за яким іде до загального. Загальне і одиничне невідривно зв'язані. Особливе – таке явище, яке відносно до одиничного виступає загальним, а відносно до загального – одиничним.

СистемнантропоЗ 2-ї половини ХІХ століття, коли стало загальновизнаним, що людина – продукт біологічної еволюції, центральним для всієї антропологічної проблематики стало питання про основну відмінність від високоорганізованих тварин та про наукове пояснення цієї відмінності. Поведінка тварин являє собою одну з форм функціонування їхнього організму – структура організму детермінує потреби тварин та програми їхньої поведінки. Усяка тварина народжується наділеною багатим набором інстинктів. Вони заздалегідь забезпечують її пристосування до певних умов існування. Це обмежує індивідуальний варіант поведінки тварин. Вони генетично пов'язані з видовим генетичним амплуа, і жодна потреба не навчить тварин поводитися інакше. З людиною не так: нікому не вдавалося відшукати амплуа хомо сапієнс. Люди, що належать до різних верств, поводяться по-різному. Місце генетичних інструкцій в людині займають норми, місце спадковості – наслідування та перехідність. У більшості антропологічних, етнографічних та соціальних теорій специфічне для людини нормативно-перехідне програмування людини зветься культурою. Вона є тим найважливішим середовищем, що формує поведінкове амплуа людини. Суспільство людей відрізняється від природно об'єднаних тварин заснованістю на єдності культурних норм. Суспільства нема там, де нема культури, себто надприродної нормативно-цілісної системи, що регулює індивідуальну поведінку. Це один з найважливіших висновків сучасної антропології. Культура є результатом розвитку суспільства. Людина відрізняється від тварин культурою, свідомістю тощо. Людина – істота моральна, вільна. Люди виробляють засоби для існування. Як показують сучасні дослідження, антропогенез та соціогенез є єдиним за своєю природою процесом, що тривав протягом 3, 5 мільйонів років. Релігійна гіпотеза: людину створив Бог, але навіть він потребував матерії.

Люди не могли б існувати, розвиватися, якби не виробляли собі подібних. Найпримітивніша родова община відрізняється від гурту тварин у питання репродукції. Гурт тварин засновується на ендогамії, община – на принципі агамії – виключення близькоспоріднених статевих контактів. Екзогамія – пошук шлюбного партнера в інших общинах. При цьому шлюбні відносини були груповими. В подальшому запроваджувалися нові обмеження. Моногамія: родина – “фамілія” – це раб, чоловік – власник. Історично моногамія з'явилася в рабовласницьких громадах. Моно- - то для жінок, а полі- - для чоловіків. Але жінка чимдалі затягувалася в суспільне виробництво і ставала незалежною. З формуванням соціуму складаються моральні соціальні заборони (табу): на близькоспоріднені зв'язки. Відтепер вони стосуються всіх. Людська громада має табу для всіх. Вони принципово не зводяться до інстинкту самозбереження. Мають характер зобов'язань, порушення яких несе за собою кару від громади як цілого. Примус до прогресу. У подальшому відбувається розвиток родинно-шлюбних відносин та “виникнення” кохання. Людина часто визначається як сукупність всіх суспільних відносин. Якщо їх усунути, то людини нема, а є тваринний гурт. Людина має біологічне підґрунтя: тіло є біологічним організмом, а без нього людина зникне. Вона має закладені природою певні біологічні параметри: 1)середня тривалість життя (80-90 р – тепер, під час п-о ладу була 20 р, у 18 ст – 30 р, а в західних країнах 56 р); 2)біологічний вік, коли жінки можуть народжувати дітей (15-49 р). Біологічно запрограмована послідовність процесів здатності засвоювати різні види їжі. Запрограмоване засвоєння іноземної мови в ранньому віці. Вторинні статеві ознаки. Біологічними ознаками є расові; розподіл людського роду на раси виник в результаті того, що окремі частини людського роду існують в різних географічних та кліматичних умовах. Расові теорії, наприклад, щобіологічно запрограмовано, що біла раса має панувати над іншими. Кардинальна відмінність між чоловіком та жінкою. Людина має соціальний зміст.

Людина – єдина істота в світі, що розуміє, що вмре, розуміє обов'язковість своєї смерті. В цьому – певна трагічність існування людини. Проблема життя і смерті вирішувалася Епікуром. Гедонізм: щастя – в задоволенні. Боровся з грецькою релігією. Людина, мовляв, не може змиритися зі своєю смертністю. Сенс життя розглядати не можна, позаяк він полягає в самому життєвому процесі. Сенс життя кожен індивід реалізує через суспільство. Жити, не турбуючись про спільне благо, може лише тваринна особина, що не підлягає настановам розуму. Людина, піклуючись про інших, піклується і про себе. Саморозвиток людської особистості у її цілісності через реалізацію тенденцій саморозвитку світу, через діалог своєї унікальності зі світовою універсальністю: сенс життя за В. М. Сагатовським.У підвалині світобудови, природи існує здатність, схожа з відчуттям – відображення. Здатність відображення, як властивість, що лежить у фундаменті всієї матерії, визначається універсальністю матеріальної взаємодії. Тіла взаємодіють, впливають одне на одне, і вплив відображається у цих об'єктах. В принципі, здатність відображення можна визначити як здатність тіл живої та неживої природи реагувати на зовнішній вплив співвідносно до характеру цього впливу та якісної специфіки самих тіл. Виникнення особливого виду відображення – інформації. Істотним етапом еволюції є виникнення інформаційного відображення – передавання інформації, що сприймається спеціально створеною людиною програмою. Інформаційне відображення характеризується вибірковістю (враховується лише найважливіше з того, шо впливає), а також випереджуючим характером.