Філософські ідеї середньовіччя
Таке явне розходження між філософською та теологічною істиною, неможливість озопити теологію та філософію єдиними (раціоналістичним як мріяв Абемер) підходом стали цілком очевидними для учасників шартрської школи внаслідок їхніх досить інтенсивних досліджень природи, а також відповідних “натуралістичних” узагальнень, які явно не узгоджувалися з офіційною християнською картиною світу. І хоча шартрська школа десь наприкінці ХІІст. припинила своє існування , її натуралістичні настанови знаходять продовження в ХІІ ст. в ідеях Давида Данинського, який всезагальним субстратом всіх субстанцій тлумачить матерію (в дусі “першої матерії” Арістотеля).За це Д.Дананський був засуджений церковними ідеологами.Через якийсь час Паризький університет, в якому викладав Д.Данинський, є джерелом поширення матеріалістичних ідей оверроїзму (від імені арабського філософа Ібн-Рушда, яке транскрибувалося на латину як Аверрояс), вчення, що виходило з матеріалістичних елементів філософії Аристотеля. Головним пропагандистом оверроїзму (латинського аверроїзму, як називали європейський варіант цього вчення) стає в Паризькому університеті Сігер Братонський (бл. 1235- бл. 1282). Сігер боровся за незалежність філософського знання від теологічного, хоча, звичайно, ще не міг (в дусі часу ) заперечувати правомірність теології і тим більше релігії. Визнаючи необхідність і неминучість суперечності між філософськими та теологічними знаннями, Сігер відверто стає на позиції “двоістої істини”. Він і його послідовники, не заперечуючи правомірності теологічного шляху до істини, самі йдуть шляхом розумного осягнення природи і природнього порядку речей. Натуралізмі і навіть і матеріалістичність Сігерової позиції виявлялися і в запереченні нею ідей творення природи Богом з “нічого”. Матерія, природа, буття існують вічно в протистоянні богу, внаслідок чого бог виявляється не стільки творцем, скільки “першодвигуном” (в арістотельському дусі) світу.
Якщо раціоналістичні орієнтації Абеляра й учасників шартрської школи викликали різну протидію ортодоксальних церковних кіл., то аверроїзм породжує не менший опір учня лідера францисканців Франциска Ассизького (1182-1226) Бонавентури, або Джованні Фіданци (1221-1274), як він звався “шеру”, який виступив проти аверроїзму з позиції “класичного”
Августиніанства, дещо доповненого ідеями єврейсько-арабського неоплатонізму і арістотелізму. Натуралістичні ідеї шартрських школи знаходять своє специфічне продовження в Оксфордському університеті в гуртку оригінального мислення, який крім традиційної теологічно-філософської тематики, широко цікавився проблемами астрономії, метеорології, лінгвістики тощо, – Роберта Гроссетеста (1175-1253). Будучи августиніянцем у загальних принципах філософствування, Гроссе тест вважає , що в розвитку наукового дослідження провідна роль належить математиці. Велику увагу приділяв Гроссетест також розробці емпіричної методології. Важливого значення він надавав світу, котре вважав за особливо “тонку” матерію, завдяки якій реалізується єдність походження Всесвіту і зв’язок між його окремими частинами. Аналогічний сенс приписував світу і Боновентура , але, на відміну Гроссетеста, надавав йому містичного тлумачення.
В гуртку Р.Гроссетеста сформувався і один з відомих мислителів європ6ейського середньовіччя Х111 ст. Роджер Бекон (1214-1292). Під впливом Гроссетеста Бекон знайомиться з працями Арістотеля та арабомовних філософів аль-Фараті, Ібн-Сіни, Ібн-Рушда та ін. Глибоко цікавився Бекон також ідеєю природознавства та досвідним пізнання природи. Неортодоксальність позиції Бекона, за що він зазнавав переслідувань, дещо відрізнялася від неортодоксальності Сігера Брабантського і навіть шартрської школи. Бекон категорично заперечував теорію “двоістої істини” і взагалі аверроїзм, кваліфікуючи останній як “гріховий”. Він захищав ідею єдності філософії та теології. “Філософія і теологія,– писав Бекон,– не суперечать одна одній, оскільки друга вчить ,для чого всі предмети призначенні богом, перша – як і через що виконується це призначення”. Проте єдність теології з філософією мислиться Беконом не як підпорядкування другої першій, а як визнання раціональної необхідності філософії, її , так би мовити, “суверенності”, самораціональної необхідності філософії, її , так би мовити , “суверенності” самоцінності щодо теології.
Всі науки, міркує Бекон, повинні служити теології. У цьому цінність наук. Сама теологія відповідає на питання “божественого” порядку: про сутність Бога, святої Трійці, слави і благодаті божої. Для висвітлення ж усіх інших питань теологія користується філософією (питання руху небесних тіл, матерії і сутності, питання про види тварин і рослин, часу і вічності світу, про перебування душі в тілі людини, питання про нескінченні види матерії проблеми пізнавальності світу). На всі ці питання теологія лише коротко формулює відповіді, взяті з філософії. Теологія вказує на властивості надприродних сутностей, філософія ж розкриває властивості зовнішнього світу.
Заперечуючи проти тертуліонівського принципу “надрозумності” догматів теології. Бекон вважає необхідним для торжества теології необхідний розвиток філософії і взагалі позитивного значення, за допомогою знань ми можемо, міркує Бекон, навертати до християнства іновірців, не вдаючись до насильств і хрестових походів. Таким чином, виступаючи з тезою зміцнення теології (цілком щиро), Бекон, по суті розхитує її зсередини шляхом так би мовити “тотальної раціоналізації”. Тут Бекон у чомусь близький до Абеляра.Посідаючи позиції поміркованого номіналізму, Бекон вважає природу більш фундаментальною природу індивідуальною. Останнє і є визначальною в існуванні речей, адже міркує Бекон, бог створював світ не заради універсальної людини, а для кожної окремої особистості; бог створив не людину взагалі, а Адама. Названі номіналістичні засади Бекона мають як бачимо, виразний гуманістичний підтекст. Свою оригінальну позицію, яка по суті, являє собою цілу програму розвитку наукового знання, протиставлену системі ортодоксальної схоластики Бекон виділив у трьох своїх творах – “Великий твір”, “Третій твір” і “Менший твір”, які разом складають справжню енциклопедію тогочасного знання.