Національна держава і громадянське суспільство

У політико-філософських теоріях ідея національної держави виникає як доповнення до ідеї правової держави. Якщо ліберально-демократична програма, обстоюючи рівність громадянських прав людини, не розв'язує питання про рівність прав кожного народу, зокрема про його право на державне самовизначення, то національна ідея тим і відрізняється від ліберальної, що намагається вирішити не лише проблему правової рівності людей різних національностей, а й проблему рівності націй у розумінні їхнього права на самостійний економічний, політичний і культурний розвиток. Інакше кажучи, національна держава, що захищає територіальну єдність і політичну цілісність нації й гарантує їй розвиток національного ринку та збереження національної культури, не може не бути водночас правовою, демократичною державою і не захищати інтереси приватної особи, її політичні й економічні свободи, тобто такою, що гарантує суверенітет особи.

Якщо подивитися з цієї точки зору на процес становлення і розвитку правових, демократичних гарантій з боку держави щодо людини, індивіда як необхідних умов для формування національної держави; то в історичному плані можна виділити кілька періодів.

Перший період (XVI—XVIII ст.) — загроза фізичній безпеці індивіда, тобто загроза індивідуального насильства. Мета держави визначається тим, що вона гарантує безпеку життя і власності. Для досягнення мети держава має відповідні засоби: поліцію, суди, "державну монополію" на владу.

Другий період (з кінця XVIII ст.) — загроза індивіду з боку держави, деспотизму, тоталітаризму. Мета держави — безпека індивіда від загрози самої держави, тобто свобода і рівність. Засоби досягнення мети: права людини, принцип розподілу влади, право громадян на спротив незаконній реалізації державної влади.

Третій період (XX ст.) — загроза індивіду, що виходить з економічної нерівності і вільного ринку. Мета держави — соціальна справедливість. Засобами її досягнення є система правового забезпечення соціальної справедливості, контроль, спрямований проти зловживань ринку.

У національній державі кінця XX ст. мають бути ознаки всіх цих трьох періодів. Адже часткове поєднання правових, демократичних і соціальних характеристик державного устрою відбувається саме в національно-державному утворенні. Саме нація дістає гарантовані можливості для свого розвитку як суверенного суб'єкта світового співтовариства тільки у правовій, демократичній і соціальній державі. З одного боку, для того, щоб демократія виникла, утвердилась і набула стабільності, вже має існувати народ, який усвідомлює себе як певну єдність. З іншого боку, для того, щоб виникло те, що ми називаємо нацією, а не просто етносом, необхідна поява демократичних інституцій, демократичної свідомості, а також громадянина, який усвідомлює себе і частиною цілого, і індивідуальністю.

Нарешті, можливість і факт національно-державного утворення набуває статусу "де-юре" в міжнародному співтоваристві, тобто проходить процедуру "суверенітету визнання" лише тоді, коли в тій чи іншій державі створені не тільки можливості для правового, демократичного розвитку, а й реальні соціальні умови для суверенітету і автономії індивіда. Такими умовами є насамперед система державних гарантій для вільного самопізнання, самовиробництва і самоуправління особи, розуміння й закріплення того незаперечного факту, що кожна особа виступає безпосереднім суб'єктом будь-якого суспільного процесу і надає йому головну енергію. Загальними і головними гарантіями, що забезпечують суверенітет і автономію індивіда, є конституціоналізм як відкрита форма демократизації, соціалізації і раціоналізації держави. Саме конституціоналізмом, сутністю якого є самоуправління індивідів, завершується еволюція державності до держави. Передумова конституціоналізму — індивідуалізація суспільного життя, а ступінь його розвитку можна визначити відношенням до правових і соціальних умов життєдіяльності кожної людини. На цю обставину постійно звертали увагу видатні діячі української культури і науки, зокрема В.Винниченко, який підкреслював, що справа національного визволення неминуче пов'язується зі справою соціальною.Саме тому слід констатувати, що в Україні тільки починається процес переходу від проголошеної національної державності до будівництва національної держави, оскільки всім нам належить пройти, пережити нелегкий період становлення і зміцнення конкретних та ефективних гарантій соціального забезпечення життєдіяльності людини, що пов'язується насамперед з розробкою і прийняттям своєї національної Конституції та формуванням громадянського суспільства і рішучими кроками у реформуванні економіки країни.

Громадянське суспільство. Вище ми з'ясували, що національна держава завжди — більшою чи меншою мірою — є виразником загальної волі своїх громадян. Якщо ця "загальна воля" торкається тільки кола питань, які мають справді загальногромадянський інтерес (захист країни від зовнішньої загрози, підтримка стабільного економічного розвитку тощо), і в той же час забезпечує вільне вирішення громадянами їхніх приватних проблем, то перед нами, з одного боку, демократична держава, а з іншого — громадянське суспільство. Якщо ж держава поширює свою волю на всі сфери життєдіяльності людини і різко обмежує громадянське суспільство, — перед нам тоталітарний устрій, який робить спробу поставити у "рамки" не тільки суспільне, а й приватне життя, дозволяючи одне, караючи інше, забороняючи третє.