ЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ І. КАНТА
Поведінка, закон якої співпадає з законом природи, не має, по Канту, жодного відношення до морального закону. Те, чого немає в природному законі, — це внутрішнє примушення*. Моральну спроможність* “вільного самопримусу” Кант* називає доброчесністю. “Доброчесність є твердість максими людини при дотриманні* свого обов’язку — всяка* твердість пізнається* через* ті перешкоди, які вона може подолати*, для доброчесності ж такі перешкоди — це природні схильності, які можуть прийти в* зіткнення* з* моральним наміром... Всякий* обов’язок містить* поняття примушення* з боку закону, етичний борг містить* таке примушення*, для якого можливо тільки* внутрішнє законодавство” [2, т. 4, ч. 2, с. 329].
Кант* піклується* про чисто інтелектуальний “точний* образ* думок”, що підпорядкує* емпіричні судження і* дії* “принципу* винятки* між* добрим і* злим”. Він пише: “Для вчення* про моральність взагалі дуже важливо не припускати*, наскільки можливо, жодної* моральної середини а ні* в* вчинках, а ні* в* людських характерах*, бо при такій подвійності всім* максимам погрожує небезпека втратити визначенність і* тривалість” [2, т. 4, ч. 2, с. 23]. По* Канту*, з двох осіб, якщо вони конфліктують один з одним, справді доброчесним може бути тільки* один, той, що складає* обов’язок. Або обов’язок не може суперечити обов’язку, або він не є істинний обов’язок і* може відноситись* до області* моралі тільки* як негативне, аморальне. Промова* тут іде* про диктатуру обов’язку, що може привести* до загострення “разірванності” людини, врозріз його цілісності, врозріз гуманності.Для Канта* моральне начало зводиться лише до суб'єктивної свідомості обов’язка. Обов’язок є обов’язок — чистий обов’язок, виконувати його слід єдино з поваги* до нього. Обгрунтовуючи цю вимогу Кант* апелює до совісті*. Справді, совість* людини є найкращим суддею в* питаннях* моралі, вищою спроможністю* знаходження моральної істини і* вироблення* правильного рішення* і* справжньої моральної точки зору, якщо вона не тільки* суб'єктивна, але і* з'єднана* зі знанням об'єктивної істини. Але у Канта*, як це видно в* “Критиці* чистого розуму”, совість* якраз і* з'являється там, де голос розуму замовкає, де мислення не справляєтся з* пізнавальними проблемами. Так що совість* у Канта* вже* в* своїй* появі по* необхідності* виявляється суб'єктивною. У* вченні* Канта* поняття совісті* нерозривно зв'язане* з* дуалізмом його філософської системи, яким проникнуте все* людське життя і* що він підкреслює*, розрізняючи* антропологію і* антропономію. В* кантовському вченні* поряд з естетичною і* розумною потребою людини в* совісті* має значення і* сфера релігійного досвіду*, свого роду “релігійно-совісна” настанова*. Йдеться про першопочаткові завдатки* моральності, в* які схильності, порив до чинності; тимчасові східці вираження* цих завдатків*, а також форми їхнього усвідомлення (смутна, чітка і* релігійно-віруюча) придають вченню* про совість* закінчений вигляд*. Вчення* про совість* — це, по* суті* справи, вчення* про добро, що має* загальне* значення; це — вчинок*, воля і* свідомість моральної людини.
Неможливо замкнути всю* багатогранність проблем, поставлених Кантом* в* етиці, на діяльності чистої свідомості. Тому в* останні роки відзначається* тенденція розглядати фізичні, соціальні, термінологічні аспекти його практичної філософії. В* частковості, велика увага приділяється аналізу проблеми діяльності, умови реалізації свободи.
СВОБОДА І ЕТИКА
“Для того, хто звик до свободи, немає більшого нещастя, ніж бути відданим у владу такої же суті, як він, що може примусити його відмовитися від своєї волі і робити те, що він хоче”
КантСвобода — “нерв філософії Канта”, вона “є одним з краєкутових каменів моралі і релігії, а також ключем для систематичної побудови чистої свідомості і свідомості спекулятивного” — так характеризують значення проблеми свободи в філософії Канта кантовіди. Кант не уникає мови метафізики в розгляді поняття свободи. По суті, він не розкриває змісту її безумовності, обмежуючись твердженням про негативну свободу, хоча звертається з поняттям “свобода” так, як якщо б знання про неї було досягнуте. Розум не може пояснити, як можлива ця свобода. В “Критиці чистої свідомості” Кант показав тільки як ми можемо її помислити, не впадаючи в протиріччя. Доказ її реальності він залишив для розуму практичного. Визнаючи природну недосконалість людини, Кант в той же час бачив в ній розумну суть, що здатна за допомогою власної свідомості і морального імператива обмежувати і переборювати власні бажання. “Люди мають достатньо розуму для самоконтролю і моральної поведінки”.
Кант, як дуаліст, знає тільки два рівня причинності — в рамках природи і свободи, причому в першому вона розуміється механічно, в другому — метафизически, а оскільки людська свобода виключається з природної, постільки природа, тіло і дух абсолютно відділені один від одного, завдяки цьому ідеї і гіпотези про них ніколи не можуть розрізнити у Канта правильної відмінності. Як можлива свобода розумної суті в світі, де править необхідність, тобто панує необхідна, а не вільна причинність? Кант називає поняття свободи “ключем до пояснення автономії волі”. Ідею універсальної волі розвиває категоричний імператив, але він вимагає третьої зв’язуючої ланки, що затверджується їм, між волею людини і універсальним моральним законом. Цією третьою ланкою і є поняття свободи. Завдяки ідеї свободи Кант виявив особливість природи людської свідомості — його “винність”, що несе в собі рокову невідповідність між вимогами природи і рівнем його можливостей. Всі* спроби вирішення* змістотворних життєвих питань* являють собою метафізичні сходи* людського існування, які заглиблені в* трагічну ситуацію. Кант* бачить вихід в* пошуку шляхів до нової метафізики. Саме з цією метою його позитивна критика* стала спробою уявити* спекулятивну філософію як “предтечу” моралі, як шлях до практичної філософії. Кантовська філософія відкидає спекулятивну метафізику, але лише з* тим, щоб відкрити* двері метафізиці “етизірованній”, вона “обмежує претензії спекулятивного разума, дозволяючи необмежено* розвиватися розуму практичному;... Коротше кажучи, вона відкриває* метафізиці новий шлях...” [2, т. 3, с. 190].