Основні функції філософії

Пізнавальна функція

У всі історичні епохи філософія і наука йшли рука об руку, доповнюючи один одного. Багато ідеалів науки, такі як доказовість, систематичність, перевырюванысть висловлювань, були спочатку вироблені у філософії. У філософії, як і в науці, досліджують, як одні висловлення підтверджуються іншими. Але там, де наука роз'єднує (значення має тільки те, що ставиться в сфері даної науки), філософія об'єднує, для неї не характерно дистанціювання від якоїсь сфери буття людини. Йде, і ні на мить не зупиняється процес обміну ідеями між філософією і наукою, що породило прикордонні між наукою і філософією області знання (філософські питання фізики, математики, біології, соціології; наприклад, ідея відносності, несамостійності простору і часу, що спочатку обговорювався у філософії Лейбніцем, Махом, потім у математику Лобачевским, Пуанкаре, пізніше у фізику Ейнштейном). Ніколи раніше філософія не була настільки науково орієнтована, як зараз. З однієї сторони це - благо. Але з інший, неправильно зводити до наукової орієнтації філософії всі її переваги. Перші вчені були переконані в сумісності їхніх поглядів і релігії. Розгадуючи таємниці природи, вони намагалися розшифрувати «письмена Бога». Але з розвитком науки і ростом її суспільного впливу відбувається витіснення наукою всіх інших форм культури - релігії, філософії, мистецтва. (Про це написав И.С. Тургенєв свій роман «Батьки і діти»). Така настанова погрожує цілком витиснути з людських ставлень елементи гуманності, співчуття людей друг до друга. Безпосередньою метою науки є опис, пояснення і пророкування процесів і явищ дійсності, що складають предмет її вивчення, на основі законів що нею відкриваються. Філософія завжди в тієї або іншого ступеня виконував стосовно науки функції методології пізнання і світоглядної інтепретації її результатів. Філософію об'єднує з наукою також і прагнення до теоретичної форми побудови знання, до логічної доказовості своїх висновків.

Європейська традиція, що сягає своїм корінням до античності, що високо цінувала єдність розуму і моральності, водночас міцно зв'язувала філософію з наукою. Ще грецькі мислителі надавали велике значення справжньому знанню і компетентності на відміну від менше наукового, а часом і просто легковагої думки. Таке розходження має принциповий характер для багатьох форм людської діяльності, у тому числі і для філософії. Так чим же є результати інтелектуальних зусиль філософів: надійним знанням або тільки думкою, свого роду грою розуму? Які гарантії істинності філософських узагальнень, обгрунтувань, прогнозів? Чи вправі філософія претендувати на статус науки або ж такі претензії необгрунтовані? Щоб відповісти на ці питання, слід звернутися до історії.Першу спробу обрисувати коло задач філософії, перед особою існуючих і тільки починаючих формуватися конкретних наук, у свій час почав Аристотель. На відміну від приватних наук, кожна з який зайнята дослідженням своєї області явищ, він визначив філософію як навчання про першопричини, першопринципах, самих загальних початках буття. Її теоретична міць представилася Аристотелеві несумірної з можливостями окремих наук і викликала його замилування. Він назвав цю галузь знання «пані наук», вважаючи що інші науки, як рабині, не можуть сказати їй проти жодного слова. У міркуваннях Аристотеля відбите характерна для його епохи різка розбіжність філософської думки і спеціальних дисциплін за рівнем їхньої теоретичної зрілості. Така ситуація зберігалася протягом багатьох сторіч. Підхід Аристотеля надійно затвердився у свідомості філософів титулами «королева наук» і «наука наук».

У Древньої Греції філософія зародилася в якості всеосяжної науки - саме слово «філософія» означає «наука». Ця наука була спрямована на усе, що взагалі було здатне або здавалося спроможним стати об'єктом пізнання. Будучи спочатку єдиною і нероздільною наукою, філософія, при диференційованому стані окремих наук, ставала почасти органом, що з'єднує результати діяльності всіх інших наук і одне загальне пізнання, почасти провідником морального і релігійного життя. Ідеї, спочатку висунуті ще в античній філософії, лише в 17-18 сторіччях перетворилися в природньонауковий факт - можна говорити про визначені функції, що прогнозують, стосовно природознавства.

У 19-20 сторіччях, на новому етапі розвитки знань, зазвучали протилежні судження про велич науки і неповноцінності філософії. У цей час виникнуло і набуло впливу філософський плин позитивізму, що поставив під сумнів пізнавальні можливості філософії, її науковість, одним словом переводячи «королеву наук» у «служниці». У позитивізмі був сформований висновок про те, що філософія це сурогат науки, що має право на існування в ті періоди, коли ще не склалося зріле наукове пізнання. На стадіях же розвитої науки пізнавальні претензії філософії об'являються неспроможними. Проголошується, що зріла наука - сама собі філософія, що саме їй посильно брати на себе й успішно вирішувати заплутані філософські питання, що збуджували розуми протягом сторіч.

До всього іншому відмінністю філософського знання від інших є те, що філософія - єдина з наук пояснює що таке буття, яка його природа, співвідношення матеріального і духовного в буття.

Подивимося, як наука і філософія взаємодіють між собою. Науково-філософський світогляд виконує пізнавальні функцій, родинні функціям науки. Поряд із такими важливими функціями як узагальнення, інтеграція, синтез усіляких знань, відкриття найбільше загальних закономірностей, зв'язків, взаємодій основних підсистем буття, про котрий уже йшла мова, теоретична масштабність, логічність філософського розуму дозволяють йому здійснювати також функції прогнозу, формування гіпотез про загальні принципи, тенденціях розвитки, а також первинних гіпотез про природу конкретних явищ, ще не пророблених спеціально-науковими методами.