Екзистенціальна філософія, її основні напрями.
з богом” [Спиркин,87].
Поняття граничної ситуації (нім. die Grenzsituation) запровадив у філософію екзистенціаліст К.Ясперс. Граничними ситуаціями можуть бути смерть, страждання, страх, провина, боротьба. Така ситуація ставить людину на межу між буттям і небуттям. “Опинившись у граничній ситуації, людина, згідно Ясперсу, звільняється від усіх умовностей, що раніше сковували її, зовнішніх норм, загальноприйнятих поглядів, які характеризують сферу “Ман”, і таким чином вперше осягає себе як єкзистенцію” [Фил.слов.,317].
Граничні ситуації дозволяють людині перейти від “несправжнього” буття до справжнього, вилучають його з полону повсякденної свідомості. Згідно поглядам екзистенціалістів, цього не може зробити теоретичне, наукове мислення. Все те, чим раніше жила людина, у граничній ситуації постає перед нею як ілюзорне буття, як світ видимостей. В такій ситуації людина починає розуміти, що цей світ відділяв його від нібито реального буття, трансцендентного щодо емпіричного світу. Таким чином, граничні ситуації дозволяють особистості стикнутися з трансценденцією, Богом.
Сутнісна особливість проблематики екзистенціальної філософії визначається тим, що екзистенціалісти вважають завданням філософії займатися не проблемами науки, а питаннями суто людського буття (існування, “екзистенції”). “Людина попри свою волю закинута в цей світ, у свою долю, і вона живе в чужому їй світі; її буття з усіх боків оточено таємничими знаками, символами. Життя глибоко ірраціональне, страждання в будь-якій формі переважає в ній”[Спиркин,86].
Одним з найважливіших понять екзистенціальної філософії є страх. Світ тим більше страшний, що в ньому нема сенсу, він не піддається людському розумінню. Неприємності чатують на людину на кожному кроці. Під маскою “один для одного” люди діють один проти одного. Екзистенціалізм виходить з того, що людина живе насмперед емоціями. На все, що її оточує вона реагує не тільки теоретично чи інтелектуально, але передовсім емоційно.
“Велике місце в екзистенціалізмі посідає проблема свободи, що розуміється як вибір людиною самої себе : людина є такою, якою вона себе вільно обирає. Свобода трактується в екзистенціалізмі (…) в дусі повного індетермінізму, тобто поза всякої закономірності і причинної залежності” [Спиркин,87]. Свобода не потребує ні причини, ані підстави. Вона передбачає незалежність сучасного від минулого, а майбутнього від сучасного. Таким чином, свобода не не пов”язує, а розриває час людського буття, утворюючи “діру в бутті”. Екзистенціальна філософія тлумачить свободу як свободу вибору або свободу ставлення суб’єкту до незалежного від нього оточення : він може або вільно змиритися зі своїм становищем, або вільно не приймати його. Об’єктивна ситуація не сама по собі обмежує нашу свободу, а в якості переживання її як обмеження. Наприклад, вільним може бути в’язень або раб, відповідно визначаючи своє ставлення до свого становища. Свобода сприймається екзистенціалістами як невідворотня доля. Людина приречена бути вільною. Свобода перетворюється в болісну необхідність.
3. Вирішення проблеми життя і смерті, сутності та існування людини в філософських концепціях М.Хайдеггера, Ж.П.Сартра, А.Камю.
Видатний німецький філософ Мартін Хайдеггер (1899-1976) вважається засновником екзистенціалізму. Саме він у книзі “Буття і час” (1927) сформулював філософське вчення, центральним поняттям якого постала “екзистенція”(від англ. existence – існування).
З огляду на знелюднення людини в сучасному техногенному світі, який спирається на раціоналістично-об’єктивістськи спрямовану науку Хайдеггер категорично заперечував цінність наукового об’ективного аналізу реальності.На його думку, об’єктивне філософське дослідження дає змогу фіксувати лише “зовнішність” буття, зводити знання до “усередненої, вкрай збідненої, абстрактної, мертвої схеми світу”. Заперечуючи об’єктивний аналіз реальності, Хайдеггер пропонує звернутися до “екзистенціальної аналітики буття”, яка може розкрити світ не як “суще” (повторюване в речах і явищах), а як “існування” речі та явища в їх неповторності та цілісній “унікальності”.
Хайдеггер вважає, що людське існування завжди є “буття-у-світі” і в той же час “спів-буття”, тобто людина не відділена “китайською стіною” від навколишніх речей і процесів, а тим більше від інших людей. Проте проголувана “єдність” виявляється значною мірою чимось зовнішнім. “Буття-у-світі” Хайдеггер тлумачить як “закинутість” у світі, а “спів-буття” – як формальний колектив. Недаремно і сам Хайдеггер називає “спів-буття” несправжнім, “неаутентичним” існуванням людини.“За Хайдеггером, у процесі “спів-буття” окремі людські існування ніби взаємно “гасять” унікальність своїх індивідуальних проявів, і люди перетворюються на “безликі” одиниці, “натовп”. Взаємонівелюючий вплив людських існувань призводить, зрештою, до виникнення анонімної, безособової влади “іншого” над кожним (Хайдеггер називає її das Man), яка “вирівнює будь-які відмінності” і спричиняє “втрату власного існування”. Панування das Man призводить до того, що кожний уподібнюється кожному” [Бичко,167].