Діяльність людей і суспільні відносини як субстанційні категорії соціальної реальності

Суспільство як системна єдність соціальних результатів діяльності людей не має статичного характеру, це процесуальна, динамічна, функціонуюча система, котра містить сама в собі детермінанти власної динаміки. Віднайти такі детермінанти це, інакше кажучи, значить установити щó є субстанцією соціальної реальності, тобто кінцевою основою (підставою, носієм, витоком тощо) всіх її явищ, яка в той же час (на обраному рівні аналізу) самодостатня і не потребує нічого зовнішнього для свого існування.

Наскільки вільний дослідник у виборі “субстанції”? Скільки у його виборі довільності, а скільки об’єктивності? А наскільки взагалі коректно ставити питання про “вибір” у разі, коли науковість вимагає однозначної визначеності стосовно субстанції? Погоджуючись з доречністю таких питань, було б не зайве нагадати, що дослідники будують систему знань не на безглуздій сваволі, а на правилах аргументації і апробованих історією науки розумних припущеннях, хоч доза гіпотетичності завжди залишиться і у найбільш досконалих теоретичних конструкціях. Після такого застереження рушимо далі.

Як і будь-який процесуальний порядок, соціальна реальність може бути розглянутою крізь призму змісту і форми. Пристосувавши ці дві категорії як методологічний важіль до субстанційного рівня аналізу, сформулюємо центральну тезу: змістовною стороною буття соціальної реальності, а іншими словами – суспільного життя, є діяльність людей, а формою – суспільні відносини. Отже, ми маємо дві співвідносні, взаємно корелятивні категорії для вираження субстанції суспільства – людська діяльність і суспільні відносини. Чи можна обійтись однією, а не двома категоріями? В науковій і навіть в навчальній літературі є приклади звернення до одної. Так, в навчальному посібнику для вузів відомого російського фахівця з соціальної філософії К.Х.Момджяна говориться, що субстанцією соціальної реальності є цілеспрямована діяльність людських індивідів і груп, і будь-яке явище набуває статусу соціального, якщо воно потрапило у “силове поле” діяльності.1 (1Див. Момджян К.Х. Введение в социальную философию. : Учебное пособие. – М., 1997. С. 177.) Як на нашу думку, на людській діяльності від початку “лежить прокляття” самій рухатись у “силовому полі”, тільки вже суспільних відносин, вони й роблять визначальними для неї не природні, а соціальні межі (форми, рамки) здійснення. Жодний атом суспільної людської діяльності не позбавлений такої “опіки” з боку вказаних відносин. В той же час двокатегорійне маркування соціальної субстанції не порушує її єдності, оскільки воно віднесено до однієї інстанції і лише двоаспектно оцінює її: щодо змісту і щодо форми. Розглянемо більш детально ці аспекти спочатку окремо один від одного, а потім повернемось до їх синтетичної оцінки.

Поняття діяльності є абстракцією, в якій фіксується якісно відмінний від процесів у живій і неживій природі спосіб взаємодії людей з середовищем. В своїх універсальних сутнісних ознаках діяльність характеризується цілеспрямованістю, опосередкованістю штучно виготовленими знаряддями, сумісністю та іншим. Трапляється так, що у філософських текстах “людську діяльність” визнають видовою відмінністю більш загального класу діяльнісних проявів у об’єктивному світі. Говорять, скажімо, про “вулканічну діяльність”, “діяльність ріки”, “діяльність термітів” і тоді поняття діяльності ставлять у таку ієрархізовану послідовність категорій: рух → активність → діяльність → життєдіяльність → людська діяльність. Але здається, що, маючи на меті чисто технічну задачу: дати дефініцію діяльності з уникненням тавтології, прибічники такого шляху порушують деякі допустимі межі наукової гри - метафоричні або антропоморфні звороти видають за норму упорядкованої наукової лексики. У контексті ж викладеного тут погляду сказати “діяльність” або “людська діяльність” значить сказати одне й те ж, відносячи поняття діяльності тільки до людини. Цим, звичайно, не заперечується вживання слова “діяльність” в інших смислах, в інших науках.Керуючись ідеєю зв’язку діяльності і суспільних відносин, відокремимо власне діяльнісні моменти від решти численних проявів людських енергетичних витрат, які безпосередньо не пов’язані з буттям суспільних відносин. Такому розумінню діяльності цілком пасував би додаток “суспільна” в тому смислі, що йдеться про діяльність не індивідуально, а соціально значущу. В цьому разі до “суспільної” діяльності слід відносити лише той сектор всього кола проявів людської життєдіяльності, який отримує певним чином виражене суспільне визнання і обумовлений (збоку суспільних умов) відносинами між людьми. Решта “діяльнісних” проявів людей є своєрідним резервом, з якого може братись поповнення, що в майбутньому приведе до розширення сектора соціально значущих дій, але поки що вони до “соціальних фактів” не зараховуються. Наприклад, якщо взяти сферу економічного життя, то з самого початку розвитку товарного виробництва особиста діяльність індивіда мала суспільний характер до тої міри, до якої вона втілювалась у продукт, що мав суспільне визнання (попит на ринку). При товарообміну визначається й перевіряється суспільна значущість діяльності виробника, від неї відсіюються елементи, які не мають “виходу” в систему виробничих відносин, з соціальної точки зору цінуються тільки суспільно необхідні трудові затрати. Аналогічні приклади можна навести і зі сфери правової. Які вчинки людей мають протиправний характер? Вочевидь тільки дії з того сектора проявів життєдіяльності, наслідки яких суперечать чинному законодавству, тобто способу фіксування правових відносин. Так само і щодо моральної сфери: до морально нейтральних відносяться діяння, що на даний момент не підпадають під регулювання моральних норм, які втілюють собою моральні відносини між людьми. Отже, обмеження обсягу поняття діяльності людей зоною дій, котрі мають прямий вихід в систему суспільних відносин, є однією з необхідних умов продуктивного підходу до аналізу сутності діяльності як субстанційного виміру соціальної реальності.До загальних моментів (атрибутів1) (1 Від лат. attribūtio. Як граматичний термін це слово значить “властивість”, “ознака”, а у філософії – невід’ємну, істотну властивість предмета, без якої він не може існувати у вигляді даного предмета.) будь-якої діяльності відносяться: суб’єкт і об’єкт (предмет) діяльності, ціль, засіб і результат, власне діяльність і її умови. Суб’єкт діяльності – це її носій, агент. Виходячи з обмежень, що ми поклали в основу характеристики діяльності як суспільної, тобто такої, яка має “вихід” у систему суспільних відносин, очевидно, що вирішення питання стосовно суб’єкта діяльності залежить від того, хто є виробником кінцевого “продукту”, визнаного у сфері суспільних відносин. Звідси випливає, що справжнім, вирішальним суб’єктом діяльності аж ніяк не завжди буває індивід, ним може бути й мала, або велика група по відношенню до інших груп. Предмет діяльності є те, на що вона спрямована. Ним може бути чи то явище природи, чи то устрій суспільства, чи то сама людина у разі виховної або освітньої діяльності. Категорії ціль, засіб і результат можна розглядати допоміжними, проміжними при розгляді таких атрибутів діяльності як суб’єкт, об’єкт (предмет) і сам процес діяльності. Ціль характеризує суб’єкт відносно його намірів, мотивів, потреб і інтересів. Стосовно самого процесу діяльності ціль являє собою такий момент для всіх дій суб’єкта, який консолідує їх у цілеспрямовану діяльність, тобто надає останній риси усвідомленості, організованості, запрограмованої послідовності етапів проходження. Через результат ціль пов’язана і з предметом діяльності, оскільки предмет у процесі діяльності стає реалізованою ціллю, цебто результатом. Засіб також є істотною характеристикою людської діяльності і пов’язує суб’єкт, об’єкт і саму діяльність. Важливим загальним моментом діяльності є те, що можна назвати “самою діяльністю”, тобто проходження її як динамічного процесу. Виділяючи цей момент, ми тимчасово абстрагуємося від інших з метою зафіксувати чисту витрату людських сил, психічних і фізичних потенцій людини незалежно від цілі, засобів, результатів, коли є можливість застосувати єдиний масштаб для виміру витрат, а саме - час. Істотний момент будь-якої діяльності – умови. Під умовами діяльності розуміється складний комплекс явищ і обставин, які уможливлюють діяльність і сприяють її успішному завершенню. У сукупності умов виділяються природні і історичні (суспільні). Дехто може заперечити, що “умови” не слід подавати як момент, ознаку діяльності, оскільки вони знаходяться за межами самої діяльності і скоріш супроводжують її. На це слід сказати, що, виділяючи фундаментальні моменти діяльності, ми не говоримо про діяльність з точки зору її структури. Йдеться не про елементи всередині діяльності і не про зв’язки між ними, а про повноту моментів, характеристик, котрих достатньо для подання діяльності як специфічного способу взаємодії людини з середовищем. За таких обставин умови можуть розглядатись у одному порядку з моментами діяльності.