Стабільність і мінливість у історії

Укорінена пограничність сформувала певний тип ментальності і тип поведінки українця, у яких теж можна вбачати подвійну тенденцію – готовність до самозахисту, опору й готовність сховатись, відійти від світу, “втекти від політики”. Можливо звідси й походить та риса, яку інколи називають роздвоєністю душі, що є наслідком постійної боротьби “на межі”, боротьби за виживання.

Серед рис української ментальності (вдачі), що історично сформувалася і успадковується з покоління в покоління, є й інші. Дмитро Чижевський серед них називає такі як “емоціоналізм” і сентименталізм, чутливість та ліризм, індивідуалізм та прагнення до “свободи” у різних розуміннях цього слова, нахил до духовного усамітнення в певні періоди свого життя.1 (1Чижевський Д. Український народний характер і світогляд//Чижевський Дмитро. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992. С.17-23.) Дехто додає до них також наявність анархічного начала, певну некерованість у діях. Звичайно, у різних груп людей якась корекція в той або інший бік від зазначених рис безумовно буде, будуть виявлені і якісь додаткові ознаки, та все ж більшість з них і досі має місце і ще довго буде визначенням “українця”, оскільки має віковічне укорінення, спирається на віками випробуване пристосування до мінливої і часто загрозливої дійсності. Ці риси позначились на всіх культурних складових, ними просочені звичаї й ритуали, фольклорні джерела тощо. І мабуть не варто зайво наполягати на надмірному впливові на поведінку людей сучасних форм життя, вони часто йдуть від суто зовнішніх, цивілізаційних (в смислі технічних досягнень) здобутків і не зачіпають глибин народної психології.

Еволюція. Поряд з тим, що постійно відтворюється й повторюється в історії, люди помічали й змінне. Особливо чутливо реагували вони на швидкі зміни усталених форм життя, які відбувалися в годину значних соціальних потрясінь. Останні два століття були вкрай багатими на масштабні процеси, що значно прискорили темпи подій і збільшили обсяги зрушень. З кінця XVIII ст. ряд великих революцій вплинув на весь світ в цілому і значно стимулював обговорення питань про джерела, причини й напрямки змін. Загальна соціологія й філософія історії відреагували на зміни відповідними теоретичними моделями, в яких поняття еволюції (від лат. ēvolūtio – розгортання) та прогресу (від лат. prōgressio- рух уперед; успіх) стали ключовими.Класичний еволюціонізм (О.Конт, Г.Спенсер, Л.Морган, Е.Дюркгейм, К.Маркс) вважав, що, не дивлячись на різний стан локальних суспільств і умовність виразів “людство”, “світова історія”, все ж має місце деяка загальна історична “логіка” змін. Всі суспільства, на зразок організмів, трансформуються від примітивних, простих форм до складних, більш пристосованих до виживання, і траєкторія еволюції для всіх народів єдина. До критеріїв еволюції відносили зростаюче ускладнення будови соціального цілого, диференціацію суспільства за різними вимірами, зростання числа винаходів і технічних удосконалень, зростання розподілу праці тощо.

У XX ст. ідеї еволюціонізму, не без впливу культурної антропології, пережили фазу гострої критики і знецінення, а пізніше, починаючи з 60-х років, і фазу відновлення, що дало привід говорити про неоеволюціоністську хвилю. Якщо звернутись до ілюстрації, то американські культурантропологи Франц Боас (1858-1942) і Алфред Крьобер (1876-1960) належали до тих, хто відкидав еволюціонізм, а їх співвітчизник Леслі Уайт (1900-1976) ідеї еволюціонізму утверджував на матеріалах тієї ж культурної антропології. А.Крьобер у книзі “Конфігурації розвитку культури”1 (1Див. уривки з неї: “Антология исследований культуры. Т.1. Интерпретация культуры”. Санкт-Петербург, 1997. С.465-496.) прагнув довести, що основу культур складають паттерни (схеми, шаблони, зразки), за якими відтворюються продукти діяльності людей і які можуть періодично флуктувати, мати певну траєкторію змін, свою конфігурацію. Якщо еволюцію (чи то у вигляді прогресу, чи то у вигляді сходження нанівець) культурних паттернів розуміти як внутрішньо детермінований процес, то для такого висновку, каже Крьобер, польові дослідження матеріалу не дають. Припущення про прогрес, звичайно, часом може з’явитись, але “даних на його підтримку не більше, ніж на користь тієї думки, що культури природним чином старіють і помирають”.2 (2Крёбер Ф. Конфигурации развития культуры//Антология исследований культуры. Т.1. Интерпретация культуры. Санкт-Петербург, 1997. С.485.)

Ф.Боас також вважав, що одноманітність стародавніх форм соціального життя, з яких послідовно виводились би сучасні форми, видається малоймовірною і такою, що не доводиться наявними фактами. “Більшість фактів, - додавав він, - підтверджують теорію, згідно якої 1) дві фундаментально різні форми, котрі фіксуються на різних ділянках периферії, контактують між собою; 2) жодна з них не виникає з іншої; 3) змішування двох форм започатковує до життя нові форми у проміжних областях.”3 (3Боас Ф. Эволюция или диффузия?//Антология исследований культуры. Т.1. Интерпретация культуры. Санкт-Петербург, 1997. С.347.)

На відміну від своїх опонентів, Леслі Уайт запевняв4 (4Див.: Уайт Л. Концепция эволюции в культурной антропологии. История, эволюционизм и функционализм как три типа интерпретации культуры//Антология исследований культуры. Т.1. Интерпретация культуры. Санкт-Петербург, 1997. С.536-590.), що еволюціонізм має ще античне коріння і відтоді ніколи не покидав теоретичну думку. Концепт “еволюція” і теорія еволюції були сформульовані й плідно використовувались впродовж століть у фізичних, біологічних науках і в науках про культуру. Щодо антиеволюціоністської атаки з боку культурної антропології, то він її пояснював поширеною хибною думкою про два, нібито абсолютно протилежних, типи інтерпретації: один називається “історія”, а другий – “наука”. “Історія”, згідно з цією думкою, досліджує хронологічну послідовність подій, “наука” ж узагальнює, однак узагальнення виходить за межі хронологічності, тому, коли хтось говорить про “еволюцію”, то він просто плутаник, бо видає “історію” за “еволюцію”. Л.Уайт доводить, що можна й слід виділяти навіть не два, а три способи інтерпретації: історичний (відслідковує події у часі), функціональний (досліджує структури, форми, функції явищ), еволюційний (дає явища у вигляді послідовності форм у часі). Еволюційний процес пов’язаний з прогресією форм через час, тому для еволюціоніста однаково важливо враховувати і час, і форму явища. На будь-якому рівні дійсності можна відрізнити всі ці три аспекти, і тут нема нічого від сваволі. Звернувшись до культурних явищ, ми завжди здатні відновити їх історію, зможемо ми встановити й форму (модель, структуру) явища, а можемо ще вивчати й змінність форми явища з часом, що і буде еволюційним підходом .До неоеволюціоністів у галузі соціальної теорії слід віднести іншого американського вченого Толкотта Парсонса (1902-1979), який наприкінці своєї творчої діяльності доповнив структурно-функціональну концепцію суспільства думками про механізм еволюційної трансформації соціальних систем. На його думку, “прогресивну” еволюцію суспільств до більш високих системних рівнів забезпечує взаємодія чотирьох головних процесів структурних змін: диференціація, підвищення адаптивної здібності, включення нових одиниць у нормативні рамки, генералізація цінностей.1 (1Див.: Парсонс Т. Система современых обществ. М., 1998. С.43-45.) Диференціація уявляє собою поділ одиниці або структури у деякій соціальній системі на дві чи більше одиниць або структур, які відрізняються за своїми характеристиками і функціональною значущістю для системи. Прикладом тут може бути виникнення як домашнього господарства, так і сучасної, заснованої на наймі, організації, що призвело до зміни багатьох ролей, колективів і норм. Підвищення адаптивної здібності являє собою процес, внаслідок якого соціальні одиниці дістаються більшого вибору ресурсів, звільняючись у своєму функціонуванні від деяких обмежень, властивих їх попередникам. Наприклад, сучасні фабрики передбачають значно більш високий рівень узагальнення обов’язків відносно праці від тих, хто зайнятий у виробництві, порівняно з тим, як це вимагалось у селянських домашніх господарствах, але зате за цих умов може випускатися більше різноманіття товарів зі значно більшою економією. Система, що поглиблює внутрішню диференціацію й підвищує свої адаптивні здібності, тим самим ускладнюється й обов’язково стає перед проблемами інтеграції. Зазвичай вирішити ці проблеми можна лише шляхом включення нових одиниць, структур і механізмів у нормативні рамки “соціетального співтовариства”.1 (1”Соціетальним співтовариством” Парсонс називає інтегративну підсистему суспільства, функцією якої є поєднання системи норм з колективною організацією, котра має єдність і внутрішню логіку. Або в іншому місці: “Соціетальне співтовариство являє собою складну сітку взаємопроникненних колективів і колективних лояльностей, систему, для якої характерні диференціація і сегментація”. – Див.: Парсонс Т. Система современых обществ. М., 1998. С.23, 26.) Наприклад, коли засновані на найманні організації відокремились від сімейних домашніх господарств, то системи влади у обох типах колективів повинні були вписатися в структуру норм суспільства. Нарешті, коли переплетення соціально структурованих ситуацій стає більш складним, то для забезпечення соціальної стабільності необхідна генералізація цінностей (їх узагальнена форма вираження). Генералізуючу функцію стосовно цінностей може виконувати, скажімо, релігія або правова система.