Зворотний зв'язок

Особливості філософського підходу до проблеми людини

Що це? Прояв сили дійсної натури людей та кволості культури? Чи не може це свідчити про перманентну кризу сучасного людства? І, може, не дарма вживають сьогодні поняття “антро¬пологічної кризи”, яке наштовхує на думку про вірогідність “антропологічної катастрофи”, що проявиться у культурній деградації, “вторинному здичавінні”, зникненні культурного прошарку, після чого зримо покаже себе страхітлива натура своєрідного примата.2 (2Див.: Духовность, художественное творчество, нравственность (материалы круглого стола)//Вопросы философии. 1996, №2. С. 8-9]. Наскільки такі припущення емпірично обґрунтовані - то справа часу та досліджень, але їх достатньо для провокування проблеми: якщо погодитись, що є якась відносно стійка природа людини, то як вона веде себе в умовах мінливого культурного середовища, який напрямок має рух соціокультурного середовища: чи спрямований він на пригноблення людської природи з наступним її бунтом, чи на відповідність їй?

Є підстави схилятись до думки про несуперечність людської натури і загального соціокультурного поступу людства, про взаємозв’язок нових нашарувань у царині культури і підйому по ступенях того, що ми звемо природою людини, наближаючи це поняття до поняття соціокультурної сутності людини, аж до їх смислового взаємопоєднання. Тобто йдеться про те, що стосовно людини не слід розривати поняття “природа” і “сутність” так, аби перше стосувалось тільки біології людини, а друге – тільки її соціального виміру. Ця принципова думка може бути розгорнута в таку гіпотезу.У суто антропологічному смислі людська природа поодинокого індивіда від початку є культурно оформленою, оскільки поза межами культури немовля навіть не виростає. Тобто зоологічно Homo sapiens sapiens реалізується лише в полі культури, поза культурою новонароджений не тільки не стає sapiens, але й homo. Таким чином, впродовж тривалого доведення людської особи до її антропологічної завершеності (як у онтогенезі, так і у філогенезі) культура органічно вростає в природну тілесність людини, упредметнюється в ній і входить в її натуру. Тут індивід є здебільшого об’єктом творення і трансформації. В чистому вигляді у людини нема нічого неокультуреного, починаючи з тілесності й закінчуючи ментально-емоційним змістом, і сформований індивід постає перед нами готовим до суспільного життя.

Наступний культурний шар - це своєрідне “super-ego”(“зверх-Я”) людства, світ культурних форм (мистецтво, різні види знання, соціальні норми, цінності, засоби спілкування і суспільної діяльності), в яких індивід є суб’єктом творення і споживання. Цей шар своєрідно взаємодіє з першим: відшліфовані впродовж довгого часу культурні здобутки переходять з другого шару у виховні механізми антропологічного розвитку осіб, а інші надбання культури підтримують досягнутий рівень соціальності. Разом вони до певної міри характеризують природу (вже й як “соціальну сутність”) людини. В кризових суспільних умовах другий культурний шар стає найбільш вразливим, менш захищеним, і тоді на “поверхні” фіксується прояв людської природи першого, нижчого ступеня, яка, втім, не є чимось цілком первісним, “невинно” природним і обов’язково “злим”. Якщо хто схиляється до думки про одвічне чисто природне “зле начало” в людині, то чи не слід було б йому спочатку замислитись: а може не треба упереджено й надто емоційно жалітися на “злиденну” природу людини, і чи не пошукати корені її вад, якщо вони вже такі помітні, найперше у “вивихах” культури і у стані сучасної цивілізації. Варте уваги й те, що при визначенні соціальної політики слід уникати ризику випробовувати на міцність культурні шари людської природи, пускаючи маси людей шляхами крайніх поневірянь.

Якщо погодитися з цією гіпотезою, то можна зробити висновок про недоречність посилань на існування якоїсь чистої, відокремленої від культури природи людини на кшталт абсолютно первинної біологічної інстанції, що лише випадково взаємодіє з культурою. Коли філософія (чи то філософська антропологія, чи якась нова форма “наукової” філософії) буде й надалі заклопотана пошуками такої єдино адекватної людської сутності (природи) безвідносно до розвитку культури, то таке заняття все більше буде виглядати анахронізмом, а будь-які філософські дефініції людини в цьому напрямку приречені на обмеженість і в змістовному, і в історичному аспекті. Філософія віднайде своє місце і роль у вивченні людини при поєднанні її раціонально-критичної вільної думки зі спеціально-науковими дослідженнями. Що ж стосується наукового пошуку “природи людини” в її зв’язку з культурою, то тут прикладом можуть бути дослідження французького автора Едгара Морена.1 (1Див.: Морен Э. Утраченная парадигма: природа человека//Философская и социологическая мысль. 1995, №5-6.) Він переконаний, що виникнення культури зумовлене біологією людини і ключем до природи людини є культура, і навпаки - існування культури передбачає не тільки один розвинутий мозок, але і всю “еволюційно високорозвинену біологічну істоту”. У цьому ж напрямку йдуть і думки сучасного англійського історика науки Роджера Сміта, який вказує: “Здається, суперечки між біологією (або спадкоємністю) і культурою (або середовищем) у своїй основі хибні. Наша конкретна “природа” формується у результаті розвитку людини в специфічній історичній культурі.”1 (1Смит, Роджер. Человек между биологией и культурой//Человек. 2000. №1. С. 25.)

Звертаючись ще раз до можливого питання “То яка ж все таки природа (чи то сутність людини)?”, наголосимо: людина є соціально-культурною формою буття біологічної істоти виду Homo sapiens.


Реферати!

У нас ви зможете знайти і ознайомитися з рефератами на будь-яку тему.







Не знайшли потрібний реферат ?

Замовте написання реферату на потрібну Вам тему

Замовити реферат