Евтаназія – моральні та філософські аспекти

Біоетика підкреслює міждисциплінарний комплексний характер проблеми співвідношення життя й смерті й залучає для її дослідження різні галузі людського пізнання: медицину, біологію, екологію, філософію, психологію, соціологію, культурологію тощо. Сучасна біоетика переглядає як негативне ставлення до смерті і вмирання, так і варіанти необґрунтованого абстрактно-оптимістичного ставлення до життя, без урахування психологічних, тілесних, соціальних вимірів та якостей останнього. Здебільшого це пов’язано з новим поясненням смерті як біомедичного феномену.

У сучасній біології й медицині знаходять втілення всі особливості раціонального ставлення до смерті, що виникло ще в XVIII ст. Саме тоді смерть проходить шлях нового осмислення як універсального соціокультурного явища. Смерть постає вже не тільки як межа або кінцевий пункт, а й як явище життя, що має певний простір, як особлива чуттєво-тілесна реальність. Французький філософ М.Фуко у своїй книзі “Народження клініки” показав, як завдяки новому ставленню до хвороби у Європі виникає такий соціальний інститут, як клініка.

Клініка стає місцем зустрічі людини і хвороби, хворого і лікаря, життя та смерті “Саме тоді, коли смерть була епістемологічно інтегрована в медичний досвід, — підкреслює М.Фуко, — хвороба змогла відділитися від контрприроди й знайти плоть у живій плоті індивідів. ... Й можливо, у цілому досвід індивідуальності сучасної культури пов'язаний з досвідом смерті” [1, 293–294].

Збільшення кількості лікарень та клінік привело до відокремлення людини від безпосереднього спостереження за процесом вмирання та смерті. Як наслідок, людина позбулася можливості переживання трагічних, але очищуючих моментів, які наповнюють життя змістом. Окрім досвіду, який можна набути як свідок смерті близьких нам людей, ми маємо і неявні знання про це явище, які зберігаються в глибинах нашої підсвідомості, – це так званий інстинкт смерті. Існування такого інстинкту стало очевидним при аналізі схильності до саморуйнування у хворих, що страждають на депресію, випадків самогубства й покалічення при певних психічних розладах, непереборній потребі в стражданні й безпричинній деструктивності, притаманних людській психіці.

Ідея існування інстинкту смерті не раз висловлювалася у процесі розвитку культури. І.І. Мечніков, наприклад, вважав, що такий інстинкт пробуджується тільки у помираючої людини при досягненні нормальної, “не патологічної старості”. С.Шпільрейн показала, що прагнення до смерті є невід’ємною сутністю прагнення людини до життя та до продовження цього життя в іншому. Інстинкт збереження виду за своєю сутністю амбівалентний, тому що потребує для свого здійснення руйнування старого тією самою мірою, як і створення нового. З.Фрейд спочатку вважав прагнення до смерті агресією, наслідком неповного задоволення інстинкту статевого потягу. Однак пізніше він виділив ці агресивні спонукання в окремий інстинкт – інстинкт смерті – танатос. К.Юнг вважав, що знання про наближення смерті є формою колективного підсвідомого. С.Гроф провів ряд експериментів за допомогою особливих дихальних вправ і ЛСД. Ці експерименти виявили, що всі піддослідні мали подібні видіння, які свідчили про наявність у людини особливих знань біологічного циклу “народження – смерть”.

Наявність інстинкту смерті, підсвідоме знання про неминучість кінця будь-якого людського життя дає змогу пояснити готовність людини (особливо, у разі невиліковної хвороби, тяжкого стресу) відмовитися від боротьби за життя та прийняти смерть як позбавлення від страждань.

Що ж таке смерть – прояв вродженого інстинкту, трансперсональних рівнів психіки чи явище духовного життя особистості?

Доволі тривалий час (аж до середини ХІХ ст.) констатацією смерті займалися не лікарі, а священики або наймані люди. Але з часом представники медичної професії отримують право, а потім і обов’язок констатування смерті. Одночасно з цим виникає проблема встановлення власне моменту смерті, яка була досить складною в усі часи. Упродовж тисячоліть на практиці як критерії смерті використовувались зупинка серцевої діяльності, припинення дихання, відсутність чутливості тощо. Недосконалість цих уявлень щодо природи смерті полягала в тому, що відсутність функцій окремих органів ототожнювалась зі смертю всього організму.У 1965 р. учасники колоквіуму щодо сутності життя й смерті, який відбувся у Марселі, здійснили спробу внести ясність у питання критеріїв смерті. Ними, зокрема, було виділено два стани вмирання: тривала кома (coma prolonge) і незворотна кома (coma depasse). Перша – позначає такий стан, за якого вегетативні функції організму збережені. Тривала кома може або регресувати до незворотної, або поступитися місцем нормалізації стану хворого. У другому випадку визнається безповоротна втрата вищих регулюючих функцій мозку, а стан діагностується як “смерть мозку”, що прирівнюється до смерті людини. Новий критерій “смерть мозку” був прийнятий і затверджений на засіданні ВООЗ і ЮНЕСКО (Женева, 1968 р.). Безсумнівно, його поява була зумовлена значною мірою розвитком новітніх біомедичних технологій у трансплантології, реаніматології, анестезіології, медичній діагностиці й ін. “Смерть як медичний й психологічний феномен з урахуванням особливостей нового критерію постає як процес, що складається з двох стадій: вже здійсненої події — власне смерті (death) й передуючої їй, проміжною між життям та смертю стадії вмирання (dying)” [2, 112].