Пошуки першопочатку у філософії античності

Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні іде й у сфері інших питань. Наприклад Фалес був видатним їх здобуток – розроблення таких ідей про світобудову, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактре до поглибленого усвідомлення реальності.

До того мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже продуктивної для науки та філософії тези про те, що «все подібне до числа або пропорції», Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору (570-590 рр. до н.е.). Як Піфагор прийшов до ідеї числа як вихідного виміру всього, що існує?

Якщо виходити з міркувань мілетської школи і вважати, що «все» є щось «одне», то тоді світ «все») стає однорідним, тобто постає в одній якості; у такому разі відмінності між речами вже не якісні, а кількісні, усе можна виміряти числом.

Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання математичного обчислення. А також відокремив думку від наочного, адже число, хоч воно й пов’язане з речами, є невидиме само пособі, тобто абстрактне. Піфагор визначив також числове співвідношення музичних тонів, ввів в обіг такі поняття, як «Космос», «гармонія», «філософія». Давні джерела переповідають. Що саме Піфагор уперше назва себе не мудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом).

Великий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв’язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора – Гераклід Ефеський (544-483 рр. до РХ) використав ідеї концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю.На думку Геракліта світ слід розуміти як потік, тобто: «Усе тече, усе змінюється». Доводячи свої думки Гераклід дає відповідь на запитання, що саме тече, як тече, куди тече. У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії, вогонь, повітря, вода і земля. Вони переходять одна в одну, але не хаотично. А мірами, і загалом виходить. Що світовий кругообіг здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячого вогню до інертної, темної, вологої землі і навпаки.

Гераклід є засновником діалектичного мислення, мислення, яке намагається різноманітність сущого звести до певної його внутрішньої енергетики.

Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натурфілософії слід звернути на чотири школи: елейська, школа атомізму, школа еволюціонізму, школа ноології.

Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення – від простого – до складного, від конкретного – до абстрактного, від недиференційованої проблематики – до диференційованої, від неусвідомленого – до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

Першим поверненням проблематики від пізнання природи (космосу) в напрямі людини (мікрокосма) та реалій її буття здійснили софісти – платні вчителі мудрості. УV ст. до н.е. у Греції з’являються платні вчителі філософії, красномовства і мистецтва дискусії – софісти. Потреба в навчанні риторики і еристики була продиктована вимогами демократичного суспільства, особливостями політичного життя. Правильно сказане слово, побудоване за законами риторичного мистецтва, відіграло життєво важливу роль у процесі ухвалення рішень демократичними інститутами влади.

Софісти не являли собою єдиної школи. Їх об’єднувало професійне викладання і спосіб філософствування. Для софістів характерне зміщення центру уваги зі сфери натурфілософії у сферу проблем етики, політики, теорії пізнання. Вони закликали вивчити саму людину та її можливості.

Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та проведення виправданості власної позиції. Їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських явлень про суспільство, державу, людську доброчинність. Теза Протагора (481-411 рр. до РХ) «людина є мірою всіх речей»вважається яскравим виявленням суб’єктивнізму та релятивізму (принцип «все є відносним») у позиції софістів.

Саме проти цих принципів виступив Сократ (469-399 р. до Р.Х.), який вважав, що: людина поинна грунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними. Мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, адже саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини.