Категорія буття як вихідне поняття метафізичного філософування. Онтологічна проблема у історії філософії

Яким би не було філософське знання, воно розгортає свій зміст у сукупності понять, або категорій висловлення, ознака, визначення, судження; у філософії категоріями прийнято називати найбільш загальні поняття). Побудова філософського міркування вимагає вирішення питання про початкову, вихідну категорію. Такою може бути найбільш абстрактна, найбільш загальна категорія, яка фіксує увагу на спільній властивості всього різноманіття предметів, процесів, явищ. Таким спільним, вочевидь, є “існування”. “Існувати” або “бути” – ось що ми відзначаємо перш за все, коли хочемо вести мову про будь-що: як про окремі речі, так і про світ в цілому. Категорією “буття” ми стверджуємо, що світ, тобто сукупність речей і процесів, є наявним, існуючим, бо перш ніж ми просунемося далі у будь-якому напрямку наших думок про світ і його складові, ми повинні стати на позицію визнання його наявності, існування. Категорією «буття» підкреслюється факт існування тих чи інших предметів, явищ, що має силу незаперечності, і ми змушені рахуватись з незаперечністю цього факту. Це є зрозумілим і з точки зору повсякденності: лише вихідна незаперечність існування чогось стає предметом подальшого розгляду.

На зорі виникнення філософії категорія буття постала першою ще й тому, що генезис філософії був пов’язаний з глибокою кризою наявного буття колишнього суспільства. Переживання нетривкості існування, знищення усталених форм співжиття порушувало роздуми про співвідношення буття і небуття, природу того й іншого. Першим, хто в європейській філософії ввів свідомо категорію буття, був Парменід: «Можна лиш те говорити й мислити, що є; буття ж є, а ніщо не є ... Те ж саме – думка і те, про що вона виникає. Бо ж без буття, про яке її вимовляють, думки тобі не знайти. Бо нема й не буде нічого іншого понад буття».2 (2Фрагменты ранних греческих философов. Часть I. От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики. М., 1989. С.296-297.) Парменід був переконаний, що небуття не можна навіть помислити, бо це буде суперечити логіці раціонального мислення. Буттям, з цієї точки зору, можна вважати якусь суцільну наповненість всесвіту, одвічну навколишню тотальну предметність.

Але в той же час у філософії виникали і альтернативні думки, які прагнули сполучити «буття» і «небуття». І це також мало підстави, що взяті з досвіду. Наприклад, софіст Протагор оголосив людину «мірою всіх речей», тобто людина і є той суддя, що сам собі визначає буття чи небуття, існування чи не існування “речей”. А кініки взагалі ігнорували існуванням таких “речей” як суспільні норми, звільняли людину від тягарю рахуватись з громадською думкою і звичаями. Атомісти Левкіпп і Демокріт визнавали буття і небуття сполученими у вигляді атомів і порожнечі.

В цілому ж треба сказати, що рання антична філософська традиція скоріше схилялась пов’язати буття з предметністю, з якимсь речовим еквівалентом: чи то атоми, чи то стихії. Усі питання, що стосуються смислу і відтінків категорії буття, отримали назву онтологічних Термін «онтологія» був уперше вжитий у “Філософському лексиконі”, складеному Р.Геккелем (Гокленіусом) у 1613 р., а пізніше був закріплений Х.Вольфом (1679-1754) і значив «вчення про буття».

Великий вплив на європейську філософію мали онтологічні думки Платона і Арістотеля. Платон вважав справжнім буттям світ ідей, а все, що оточує нас у повсякденності, є чимось проміжним між буттям і небуттям. Ця думка у трансформованому вигляді дійшла до неоплатонізму. Арістотель будував більш чітку і деталізовану спекулятивну онтологію. На його думку, “буття” має багато смислів, які він звів у чотири групи значень:

•вищі роди буття, що виражаються в категоріях сутність (напр., кінь, людина), кількість (напр., довжиною у два ліктя), якість (напр., біле), відношення (по відношенню до чогось: половинне, подвійне тощо), дія (різати), страждання (чомусь від чогось потерпати: “різаний”, “палений”), місце (на площі), час (учора, минулого року), мати (взутий, озброєний), перебувати у якомусь стані (лежати, сидіти); (Аристотель. Категории//Аристотель. Сочинения в четырёх томах. Т. 2. М., 1978. С.55.)

•буття у можливості і дійсності (потенційне і актуальне);

•буття акцидентальне (лат. аccidentia – випадок, випадковість), тобто буття випадкового;

•буття як істина (і, відповідно, небуття як помилка).З огляду на першу групу значень, можна сказати, що тут Арістотель під буттям розуміє перебування чогось чимось, десь, колись, завжди чи інколи, у якомусь відношенні тощо. Для нього “буття” стосується всього “сущого”. Сущим є все, що існує, в тім числі і речі, і їх предикати. Але “сутність” відноситься тільки до сущого в первинному смислі, тобто до носія всіх інших предикатів. Наприклад, вказує Арістотель, бути людиною зовсім не те, що бути освіченим, бо освіченість є вже додатковою (не первинною) якістю людини. З усіх родів сущого жоден не може існувати окремо, одна лиш сутність здатна до цього. Визначення сутності - це фактично приписування всіх властивостей чомусь на основі того, що дещо є щось, що може існувати безумовно як конечне суще, саме по собі. Наскільки велике значення надавав Арістотель сутності видно з наступного: “Отож питання, яке з давніх-давен ставилось і нині і постійно ставиться і складає труднощі, - питання про те, що таке суще, - це питання про те, що таке сутність”.1(1Аристотель. Метафизика//Аристотель. Сочинения в четырёх томах, том 1. М., 1976. С.188). Можливо, заміна питання про буття питанням про сутність і значило для нього вирішення основної проблеми метафізики.