Огляд основних онтологічних понять буття

У менш широкому відношенні “субстанція” слугує оперативним, досить уживаним поняттям у розвитку науки, у її інтеграційних і диференційних потоках. Приклади становлення окремих наук свідчать про наявність у них фази відособлення певного носія, підстави (субстанції) процесів і властивостей, що досліджуються спеціальною наукою. Поступове усвідомлення окремішності наукової галузі йде паралельно з пошуком спочатку неявної “субстанційної”, субстратної основи, яка гіпотетично припускається (напр., ефір, теплород, атом античності й нового часу), а пізніше набуває конкретних змістовних рис. Становлення хімії як науки пов’язано з утвердженням поняття про елементи – носії властивостей, що сприяють перетворенню речовин. Для виникнення генетики як галузі сучасної біології суттєву роль відіграла ідея гена як носія спадковості. Отже, в таких випадках цілком можливе вживання поняття субстанції не як всезагальної підстави всього сущого, а як носія фундаментальних властивостей сущого певного роду.

Матерію у філософії до рангу категорії підніс Арістотель. У його текстах для цього вживається термін ϋλη (гіле), що в буквальному смислі значить лісоматеріал, сировина для будівлі, а в філософському – те, з чого створені речі. Коли матерію вдається розглядати поза її зв’язком з формою, то шляхом граничного абстрагування дістаються поняття “перша матерія”, як чогось невизначеного, що можна уявити собі певним загальним субстратом (лат. substrātus –підстилка), тобто основою всієї множини конкретних речей. Латинське слово māteria є прямим перекладом грецького ϋλη і теж означало будівельні лісоматеріали, а також і речовину, первинне начало. Вище ми показали, як Арістотель співвідносив поняття матерії і субстанції: субстанціальність кожної речі визначається злиттям матерії і форми. Принаймні в нього смислові сфери цих понять не перетинаються. У подальшому ж розвитку філософії обидва поняття вживались паралельно, часто ототожнювались, особливо в тих випадках, коли субстанція зводилась до субстрату, до первинної речовинності. З ХVII ст. поняття матерії стає широко вживаним у природознавстві, куди з часів античності проникла думка про атоми (або взагалі - частки), з яких складаються речі і фундаментальні характеристики котрих визначають властивості фізичних тіл. Так, наприклад, І.Ньютон (1643-1727) протяжність, твердість, рухливість і силу інерції тіл виводив з аналогічних характеристик маленьких складових часток (корпускул), яким до того ж притаманна непроникність. Що стосується питання про подальшу подільність часток, з яких побудовано світ фізичних тіл, то Ньютон був досить обережним у висновках. З математичної точки зору, вважав видатний учений і мислитель, вони можуть зазнавати поділу до безконечності, однак остаточні підсумки залежать від експериментального підтвердження. Аж до кінця XIX століття фізична картина світу будувалась на гіпотезі про атомістичну (корпускулярну) структуру тіл, які (тобто тіла) й були безпосереднім предметом дослідження класичної механіки.Паралельно (і в той же час у зв’язку) з природознавчим знанням розвивались і суто філософські погляди на матерію. Навіть філософська думка тут дещо випереджала механістичні уявлення про матерію. Прикладом більш узагальненого підходу може слугувати позиція Поля Анрі Гольбаха (1723-1789), який писав у своїй “Системі природи”, що “по відношенню до нас матерія взагалі є все те, що впливає яким-небудь чином на наші чуття”1 (1Гольбах П.А. Избранные произведения в двух томах. М., 1963. Т.1. С.84.), хоч серед властивостей “всього цього”, позначеного як “матерія”, він називав ті ж, що і Ньютон: протяжність, рухливість, твердість, вага, сила інерції тощо. Втім тут не можна не помітити і нового повороту в філософському розумінні матерії – чітко намічена тенденція співставлення і протиставлення матерії й свідомості (включно з чуттєвістю). У межах філософії категорія матерії стала набувати смислу і вжитку в разі потреби відокремити об’єктивну реальність від суб’єктивної, тобто від існування думок і чуттєвих образів. Все, що існує об’єктивно, поза свідомістю людини, може бути загально названо матерією. І тут слушно буде нагадати наступне зауваження Фрідріха Енгельса (1820-1895): “Такі слова, як “матерія” і “рух”, є не більш ніж скорочення, якими ми осягаємо множину різних чуттєво сприймаємих речей згідно їх загальних властивостей”.1 (1Энгельс Ф. Диалектика природы//Маркс К., Энгельс Ф. Избранные сочинения. В 9-ти томах.– М., 1986. Т.5. С.562.)

До тих пір, поки фізики мали справу з дослідженням предметів тільки у вигляді зримих тіл, вони, а разом з ними й філософи, інтерпретували матеріальність як тілесність. Згодом, з розширенням області емпіричного дослідження за рахунок невидимих елементарних часток, плазмових явищ і поля у фізиці, клітинних і субклітинних процесів у біології, міжатомних і молекулярних взаємодій у хімії і таке інше, уявлення про матерію вже не поєднувалось з думкою про сукупність об’єктивно існуючих тіл, і нині це поняття просто вказує на існування явищ, властивостей, процесів, предметів як об’єктивної реальності, в котрій можна виділити різні взаємопов’язані структурні рівні й системи. Кожний з елементів таких структур і систем разом з його властивостями і відносинами може бути названий матеріальним у тому і тільки в тому смислі, що він існує (якщо існує!) об’єктивно, тобто є данністю незалежно від наших думок і знань про нього, а в цілому ж поняття матерії стосується всієї сукупності об’єктивно існуючого.

Світ. До категорій метафізики відноситься й “світ”, оскільки використовується для позначення певної сфери існуючого. Найпростіше міркування про “буття” відразу веде до питання “що існує?”. У відповідь на таке природне питання можна вказати на поодинокі предмети й явища, а можна дати й узагальнюючу відповідь: “Існує світ”. Слово “світ” широко використовується в людському вжитку з найдавніших часів і походить від “світла”, того, що видно. Як вказує В.В.Колесов, світ у часи Давньої Русі значив все навколишнє, яке видно і тому воно може бути пізнаним (зверніть увагу на ряд: видно – відати – знати) і тільки після XII ст. прийде у Русь запозичене з Візантії протиставлення “цього світу” “тому світу”.1 (1Колесов В.В. Мир человека в слове Древней Руси. Ленинград, 1986. С.220) Відійти в небуття з точки зору земного життя значить перейти до “того світу”. Повсякденних народних виразів з уживанням слова “світ” безліч: “світ за очі”, “пустити по світу”, “ні за що в світі”, “світ не милий”, “піти у світá”. Світ входить в народну свідомість звичайно ж не через понятійні риштовання, а як громадське й природне середовище завжди сприймається людиною через перипетії власної долі, що й відбивається в прислів’ях, піснях, живопису й поезії. Згадаймо хоч би деякі рядки Шевченкового “Кобзаря”, багатого на тему світу: