Природне середовище в життєдіяльності людей

Якщо оглянути всі три етапи у їх послідовному зв’язку, то можна дійти висновку, що історія стосунків людини й природи складалась за такою схемою: від пристосування до середовища, через присвоювальне господарство до виробляючого господарства за посередництва високодосконалої техніки. У такому поступі вбачається двосторонній процес. З одного боку, послідовно зменшується залежність людей від заданих природним середовищем умов життя, виробництва, а з іншого - зростає сила зворотного впливу людської діяльності на природу. Обидві сторони вказаного процесу не безконечні, вони мають свої граничні межі, які стали особливо зримими в очах сучасного покоління людей.

Що стосується першої сторони, то вплив природного середовища багато в чому визначав характер виробництва, розміщення виробничих сил суспільства, побутове життя і навіть психічний склад народу. Наявність великих річок, запасів корисних копалин, придатного клімату тощо сприяло, за всіх інших рівних обставин, більшому прогресу тих народів, які мали такі переваги. А при тривалому пануванні традиційних форм життя природні умови створювали те, що називають народною вдачею. Зокрема, відомий український історик філософії Дмитро Чижевський (1894-1977) відзначав, що степ був тією основою, яка найбільше придалася до усталення ряду психічних рис українців, і додавав: “Степ є безумовно та форма буття природи, що може бути поставлена поруч з тими західньо-європейськими ландшафтами, які є головними носителями величности. Те почуття безмежно-могутнього, або безмежно-великого, що викликають море, ліс і гори, приймає також специфічну форму і у степу, що сполучує широту і розмах краєвиду з буйним розквітом життя природи... Як море, ліс і гори, так само і степ має свої “небезпеки”; почуття величного породжувало тут своєрідний – і історично зумовлений – “неспокій”, бо ж степ довгі століття був ніби джерелом вічної загрози кочовників, все нових та нових руйнівничих людських хвиль.”1 (1Чижевський Дмитро. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992. С.20.)Степ і лісостеп сприяли прадавньому виникненню хліборобства на наших землях і тривалому та переважаючому його існуванню аж до промислового підйому наприкінці XIX століття, коли в Україні почали формуватись промислові регіони на базі покладів вугілля, руд, розвитку обробної промисловості. В цілому й сьогодні для близько 50 млн населення України, площа якої складає понад 600 тис. км2 , природне середовище є сприятливим для життя і ведення господарства. 70% території країни займають низовини, 25% - височини і лише 5% випадає на гори. У її надрах утворились різноманітні корисні копалини, серед яких кам’яне вугілля, залізна руда, газ, нафта, солі, сірка, фосфати і багато інших. Клімат – помірно-континентальний, вологий на заході, сухий степовий на півдні та середземноморський на південних схилах Гірського Криму. Зима продовжується від 55-75 днів на південному заході до 120-130 днів на північному сході. На території України є понад 71 тис. річок і струмків загальною довжиною 248 тис. км. Середня густота річкової сітки – 0,25 км на 1 км2. По всій країні розкидані озера, всього їх (великих і малих) близько 20 тис. Всі гідроресурси складають десь 45 млрд. КВт у рік. Загальна земельна площа – 60 млн га, з якої 42 млн га – сільськогосподарські угіддя, в тім числі орної землі – 34 млн га. 1/3 світових запасів знаходиться в нашій країні. Лісів маємо небагато, вони складають тільки 15% території. Лісостепові ландшафти поширені більш як на третині площі. Всього у лісах і степах зустрічається 4 тис. видів рослин. Тваринний світ представлений 100 видами ссавців, 360 видами птахів, 200 видами риб.1 (1Дані взяті з : Страны и народы: Науч.-попул. геогр.-этногр. изд. в 20-ти т. Советский Союз. Республики Прибалтики. Белоруссия. Украина. Молдавия. М., 1984. С. 227-240.)

Наведені деякі основні географічні показники окреслюють природний комплекс, з яким Україна увійшла на початку 90-х років ХХ ст. у самостійне державне існування. Коли йдеться про згадану вище першу сторону, а саме про зменшення залежності суспільства від природних факторів, то можна впевнено стверджувати, що економічний потенціал країни здатен забезпечувати стабільний добробут населення при всіх кліматичних примхах, недосконалостях природних передумов і навіть при обмеженості чи нестачі окремих видів сировини та енергоносіїв. Все це може бути компенсовано міжнародним розподілом праці та еквівалентним обміном її результатами. В світі є достатньо країн з процвітаючою економікою при набагато менших природних ресурсах та при менш сприятливому кліматі. Якщо ж робити узагальнюючий висновок стосовно граничної межі відриву від природного середовища, то він очевидний: люди не зможуть абсолютно вийти за межі природи, вони самі є природними істотами, споживають природні ж продукти (воду, повітря, рослинну й тваринну їжу), потребують для виробництва природних компонентів і тому ніяк не здатні вистрибнути за межі природи. У такому відношенні залежність людей від природного середовища залишається непорушною.Щоб уже вичерпати питання про межі залежності суспільства від природного (географічного) середовища, необхідно нагадати досить давню філософсько-історичну і соціологічну традицію надавати географічним (природним) обставинам вирішальну перевагу серед чинників соціальних, політичних і духовних змін. Така теоретична настанова сформувала цілий “географічний напрямок” у соціальній думці, в котрому об’єднуються як вульгарно-натуралістичні варіанти, що прямо виводять з природних обставин всі особливості життя народів, так і пом’якшені, які враховують і внутрішні соціальні детермінанти суспільного розвитку. Одним з фундаторів географічної школи у соціальній науці визнається французький філософ-просвітник Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755), який вважав, що географічне середовище, і в першу чергу клімат, є вирішальною причиною відмінностей форм державної влади і законодавства. В свій час така думка мала прогресивне значення, оскільки була орієнтована на пошук об’єктивної підстави форм соціального життя. Однак у потенціалі географічного детермінізму виявились і деякі приховані реакційні моменти. У період між двома світовими війнами у Німеччині виникла течія, яка прагнула застосувати географічні поняття до політики. Це прагнення відбилося у понятті геополітики. Термін «геополітика» було введено шведським ученим-державознавцем Рудольфом Челленом (1846-1922) у 1916 р., а сам він, в свою чергу, розвивав основні положення геополітики, скориставшись аналогією німецького географа Фрідріха Ратцеля (1844-1904), котрий порівнював державу з організмом, якому для свого зростання потрібен простір. Завдяки діяльності іншого німецького географа Карла Хаусхофера (1869-1946), який під час панування нацизму видавав спеціальний журнал з питань геополітики, терміну було надано реакційний зміст. Сьогодні цей реакційний зміст уже майже втрачений (хоч це ще й не є гарантією від його реанімації) і терміном геополітика просто позначають аспекти загальної політичної доктрини, коли враховуються географічні фактори життя нації й держави при визначенні їх стратегічного місця у координатах міжнародного життя.