Врахування особливостей підліткового віку в роботі класного керівника

Для педагогіки виховання принциповим методологічним орієнтирам стало психологічне вирішення проблеми про співвідношення розвитку і виховання, оскільки саме від цього залежала своєрідність методичної організації виховного процесу.

Розвиток дитини відбувається в особливій діяльності привласнення суспільно заданих здібностей, такій, що з самого початку розгортається через спілкування дитини з дорослими, і якщо такому спілкуванню, діяльності привласнення у певних історичних умовах надається необхідна спрямованість, то виникає власне виховання як форма розвитку.Виховання досягає своїх цілей, якщо вміє спрямувати власну діяльність дитини. Важливо, щоб вона, з одного боку, розумілася такою що виникає і формується у процесі виховання, а з іншого – представлялась у контексті самого дитинства. У цьому випадку певне врахування характеру і особливостей власної діяльності дитини виступає не як протиставлення розвитку і вихованню, а як введення у педагогічний процес важливішої умови реалізації його цілей.

У виховному завданні виділяється загальна мета дії вихователя, яка конкретизується стосовно певного етапу її розв’язку, тактика, спрямованість, зміст, спосіб подання та умови здійснення цієї дії, а також характер реагування вихованці. Слід пам’ятати, що керування у сфері виховання – це не сувора детермінація діяльності дитини. Спосіб керування (виховний вплив) лише задає, а не визначає однозначно діяльність вихованця. Тому розв’язання тим завдання, що спрямоване на виховання, психологічно виступає для нього вільний і творчий акт. Суть його розв’язку полягає в забезпеченні переходу від деякого вихідного стану системи особистісних смислів і соціально-моральних цінностей до передбачуваного стану цієї системи, причому цей перехід має бути здійснений за дотримання певних обмежень, які накладаються на часові параметри й організаційні форми процесу виховання і виховних дій.

Одна з особливостей завдання, спрямованого на виховання, полягає в тому, що воно не може бути розв’язане вчителем безвідносно до розв’язання завдання, яке сприяє вихованню. Процес його розв’язання розгортається як спільна діяльність і діяльне спілкування в системі “вчитель – учні”, їх співробітництво і співдружність у реальних і живих контактах. А це й складає те середовище, в якому виникає і розвивається особистість дитини і особистість дорослого як учителя.

Виходячи з розуміння виховання як керування виховною діяльністю, одним із центральних понять є спосіб управління, яке за своїм змістом збігається з поняттям “метод виховання”. У ньому доцільно виділити такі основні етапи:

а) розкриття змісту моральної вимоги;

б) формулювання завдання, яке сприяє вихованню;

в) керування процесом його розв’язання.

Особистісно орієнтовані виховні технології однаковою мірою звернені до вихованця і до вихователя, їх особливостей і схильностей. вихователь має щоразу ніби заново будувати свої стосунки з вихованцем, особистісний момент утворює центр таких технологій. Особистісна позиції вихователя полягає в людяності, неутилітарності ставлення не лише до вихованця, а й до самого себе як особистості.

Отже, ніяка найвитонченіша виховна техніка й інтуїція не врятують, якщо вчитель – людина аморальна, якщо його смислова сфера орієнтована на егоцентричні цінності. Хоч би якою методикою такий вчитель користувався, він сприятиме вихованню людей аморальних. Це необхідно твердо засвоїти, а не чекати від психологів та педагогів якогось алгоритму, системи порад, які самі собою творитимуть диво морального виховання.

Виховний процес, орієнтований на особистість, не може обійтися без звернення дитини на саму себе. Дитину слід навчити осмислювати свої спонуки, прогнозувати наслідки власних вчинків ля самої себе та інших людей, узгоджувати цілі власної поведінки із засобами їх досягнення.

Внутрішній світ людини складається із сукупності психічних процесів (відчуття, уявлення, емоції, потреби, мотиви, здібності, якості). Ці утворення відображаються у свідомості особистості. Аби їх пізнати, необхідно, щоб у суб’єкта сформувалось уявлення про власне “Я”. Але воно не усвідомлюється ним як первинна реальність, а формується у зв’язку з певними стосунками, в які вступає суб’єкт і від яких він залежить. Лише протиставляючи себе іншому, людина усвідомлює себе.