Головні напрямки реалізації завдань реформування освіти

Як бачимо, навіть побіжне ознайомлення з останнім (на сьогодні) варіантом проекту доктрини дає підстави стверджувати: кістяк майбутнього стратегічного документа вже сформовано. Причому, на думку всіх учасників обговорення, кістяк без особливих дефектів і вад.

Щодо пропозицій, внесених учасниками обговорення, то переважно вони були конструктивними, але з розряду «вирішується в робочому порядку». Тому зупинимося на найбільш принципових та істотних зауваженнях, що стосуються змісту доктрини. Начальник головного управління освіти, науки й інформаційно-аналітичного забезпечення МОЗ України Юрій Вороненко вважає: безперервне навчання не стане реальністю для України, якщо післядипломна освіта не буде підтримуватися (читай: хоча б частково фінансуватися) державою. Нинішній же варіант доктрини звучить так — «післядипломна освіта враховує потреби громадян, підприємств, організацій, установ і фінансується за рахунок їхніх коштів». Ніде в проекті доктрини не згадано про психологічну службу в навчальному закладі, психологічне здоров’я школярів та студентів. Такий прикрий недогляд неодмінно слід виправити, переконана академік Академії педагогічних наук України Неля Ничкало. Перший віце-президент АПН України Василь Мадзигон запропонував доповнити проект доктрини новими розділами: «Матеріально-технічне забезпечення» і «Організація і випуск підручників на електронних носіях». У доктрині обов’язково має бути програма підтримки провідних вузів країни, що є нашим національним надбанням, — така думка заступника міністра освіти і науки України Михайла Степка.

Ну і нарешті кілька слів про механізми втілення доктрини в життя. Хоч би що казали, хоч би які ідеї висували, без належного фінансування ми з успіхом будуватимемо і далі лише повітряні замки. Адже ще великий Гете сказав: «...хотіти недостатньо, треба діяти». А геніальний Петрарка свого часу зробив не менш видатну заяву: «...Якщо людина прагне позбутися свого жалюгідного стану, прагне щиро і до кінця, — таке бажання не може виявитися безуспішним». То, може, ми на половині шляху?

Щоправда іноді складається враження, що метою багаторічних балачок про реформи при відсутності самих реформ, їх імітація спрямовані на дискредитацією самої ідеї радикальної зміни освітньої реальності. Оскільки справжні реформи в освіті можуть початись лише знизу, не потрібні розмови про них, що лунають з високих трибун. Потрібен дійовий механізм стимулювання інновацій на рівні окремої школи та хірургічне втручання у випадках існування атавізмів (на кшталт вступних іспитів до вузів, які давно слід відмінити). Тільки адекватне бачення освітніх реалій призведе до адекватних рішень, які навіть в умовах України забезпечать становлення високоефективної системи освіти, дозволять скористатись існуючими перевагами.

Так, реальністю українського ринку праці є те, що в нас фантастично дешева робоча сила, навіть у такій високоінтелектуальній сфері як освіта. Проте ми сповна відчуваємо лише недоліки цього сумного факту (низька зарплата спричинює відтік учнів зі школи у більш «вдячний» сектор економіки; щоб хоч якось наблизитись до прожиткового мінімуму, учителі змушені брати побільше годин, що неминуче позначається на якості навчання; процвітають репетиторство та інші форми неформальної матеріальної компенсації праці вчителів з боку батьків тощо). Між тим, поки наша робоча сила залишатиметься відносно дешевою, а сучасні засоби навчання відносно дорогими, слід використовувати цю перевагу аби зменшувати кількість учнів на одного вчителя, запроваджувати нові посади (тьюторів, психологів тощо). Тобто в нас, на відміну від Західної Європи, є можливість саме за рахунок розширення штатів створювати індивідуально-орієнтовані системи навчання.

Дослідники переконані: які б реформи не відбувалися в освіті, які б не пропонувалися ідеї щодо її змісту та найновіших технологій, вони завжди будуть недостатніми. Оскільки найважливішою ланкою поліпшення якості освіти був і залишається вчитель. Разом з тим якість підготовки педагога за останні роки погіршилась. До того ж за цей час зі школи пішли найкращі вчителі. Чимало з тих, хто залишився, не відповідають вимогам, які ставить перед школою сучасна вища освіта і високотехнологічне виробництво.У зв‘язку з низьким соціальним статусом учителя, цю професію обирає не найталановитіша частина молоді. За даними досліджень, 25—40% випускників педагогічних навчальних закладів не мають позитивної мотивації до своєї професії. В системі української освіти працюють лише 8% педагогів-новаторів, негативно ставляться до інновацій майже чверть учителів.

Загалом сьогодні українських педагогів готують 62 вищі педагогічні навчальні заклади, 19 структурних підрозділів вузів III—IV рівнів акредитації та 15 класичних університетів. На думку фахівців, мережа вищих навчальних закладів, що забезпечують підготовку працівників освіти, задовольняє потреби країни у педагогічних кадрах. Та, незважаючи на це, кадрова проблема в системі освіти залишається гострою. Школи залишають учителі, причому переважно молоді, констатують дослідники. За 2000—2001-й навчальний рік тільки в столиці України звільнилося близько двох тисяч педагогів. Прожити на 170 гривень (саме така сьогодні середня зарплата вчителя), за прожиткового мінімуму в 311 гривень, неможливо. Сьогодні, на думку дослідників, дві причини зумовлюють відплив учителів зі школи — матеріальна і моральна. Суспільство перестало шанувати вчителя. Викладання у школі стало непрестижним. Класи переповнені, внаслідок чого погіршується дисципліна, у дітей зникає інтерес до навчання.