мІСЦЕ ТА РОЛЬ ПРИВАТНИХ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ЗАКЛАДІВ У СУЧАСНИХ УМОВАХ

Подібна ситуація ускладнює стан приватних вузів, які страждають від відсутності власної матеріальної бази та соціальних гарантій для своїх викладачів, від нестатку педагогічних кадрів та власних педагогічних традицій, не говорячи про відверте негативне ставлення до них з боку державних навчальних закладів, які втрачають свої монопольні позиції. Це стимулює активність приватних вузів, вимагаючи нових підходів до вирішення неординарних проблем.

Безумовно, питання про оплату та доступність освіти має соціальне та політичне забарвлення. Воно повинно вирішуватись в демократичних правових межах з урахуванням можливостей держави. Саме ці можливості визначають відношення, що формуються між бюджетними та приватними навчальними закладами. При цьому не слід ігнорувати досвід, накопичений світовим співтовариством.У Японії, наприклад, склалася достатньо досконала система вищої освіти: з 446 вузів – 96 є державними, тобто статус недержавних мають 80% вузів. Пропорції в різних країнах різні, але у всіх розвинених суспільствах приватна освіта престижнаі елітарна. Потрібно відзначити, що майже в усіх країнах Західної Європи кількість приватних університетів незначна у порівнянні з кількістю публічних університетів. Відомо, що західний публічний університет не те саме, що державний у нашому розумінні. Незважаючи на те, що він фінансується з центрального (федерального) або муніципального бюджету, західний університет є своєрідною маленькою державою в державі: має власний статут, академічний сенат, свою територію, на яку в деяких випадках не має право зайти без дозволу університетської адміністрації навіть поліцейський для виконання своїх обов’язків, інші суверенні права. В різних країнах Європи публічні університети мають свої специфічні відмінності. Так, у Німеччині публічний університет для громадян цієї країни безкоштовний, витрати сплачує місцевий бюджет, а для іноземного студента – платний (за деякими виключеннями для громадян ряду східноєвропейських, зокрема колишніх соціалістичних країн). В Італії такий університет стягує щорічну платню, яка проте не перевищує декілька сотень доларів.

Діяльність приватних та інших типів недержавних навчальних закладів визначається законодавчими актами або конституціями держав. У Данії, наприклад, право батьків засновувати недержавні школи й учити в них дітей було встановлено конституцією ще в 1814 р. У Франції існує ціла серія законодавчих актів, що дозволяють батькам, релігійним та іншим громадським організаціям відкривати недержавні навчальні заклади. У ФРН право існування приватної школи підтверджено статтею 7 конституції 1949 р. У США та Великобританії немає спеціальних конституційних статей про недержавні навчальні заклади, але право на їхнє створення підтверджується законодавчими актами. У Великобританії, наприклад, воно визнається “Актом про організації” (1944).

Таким чином, у західних країнах право батьків на вибір для своїх дітей навчального закладу тієї чи іншої форми власності не заперечується суспільством та державою. Більше того, увага до приватного сектора освіти, його підтримка з боку держави неухильно зростають. Так, у посланні президента США Б.Клінтона конгресу 4 лютого 1997 року, розвиток приватної освіти розглядається як чинник, що буде сприяти конкуренції і новаторству і тим самим покращувати становище в державному освітньому секторі.

Що ж являє собою у кількісному та якісному відношенні система вітчизняної приватної вищої школи?

Сьогодні в Україні діють 141 (у 1995 р. – 123) ліцензовані вищі заклади освіти недержавної форми власності. Навчання в закладах освіти недержавної форми власності здійснюється як за рахунок фізичних, так і юридичних осіб. Плата за навчання у навчальних закладах недержавної форми власності практично ніде не перевищує плату на контрактній основі в державних вузах. Її величина залежить від місця розташування конкретного вузу (столичний чи периферійний) та престижності спеціальностей.

Підготовка фахівців в українських приватних вузах здійснюється за 19 спеціальностями: економіка, менеджмент, право, медицина, екологія, журналістика, педагогіка, культура, мистецтво, психологія, соціологія, технологія, філологія, переклад тощо. В цілому ці заклади проводять підготовку з 281 напрямку, в середньому на один приватний заклад припадає біля 4 напрямків (спеціальностей). Серед них найбільшу частку складають економіка і менеджмент.

Шснує помітна розбіжність думок відносно приватних вузів. Ректори багатьох бюджетних вузів України також бажають відстояти державну монополію на освіту і підтримують ідею платних послуг тільки в тому випадку, якщо вони здійснюються державними вузами, що володіють необхідними засобами (у всіх відношеннях) для створення небюджетних відділень, вільних від державного контролю. У цьому контексті приватний сектор розцінюється як джерело прибутку для потреб “материнського” (державного) навчального закладу. Кількість таких відділень швидко зростає; вони спеціалізуються, в основному, на менеджменті, ринковій економіці, юриспруденції, лінгвістиці та міжнародних відносинах.Протягом останніх років Міністерство підготувало серію законів і правил, що стосуються всіх аспектів діяльності приватного сектора освіти – від ліцензування та акредитації до оподаткування. Останнє є складною проблемою приватної вищої освіти бо являє собою конфіскаційну процедуру: 70% прибутку йде до державної казни. Цей процент податку був визнаний більшістю ректорів приватних вузів як головна перешкода розвитку небюджетного сектора освіти. Плата за навчання є основним і ледь не єдиним джерелом доходів для приватного вузу. Деякі вузи мають підтримку від місцевої влади у вигляді непрямих субсидій: зменшення місцевих податків, забезпечення обладнанням і таке інше. Прямі субсидії (частіше за все від комерційних організацій) є винятком з правил і надаються в обмін на освітні та інші послуги (курси підвищення кваліфікації, наприклад).