Освіта і педагогічна думка в Україні в другій половині XIX — на початку XX ст

Іван Якович Франко (1856—1916) — видатний український письменник і педагог-науковець. "У його спадщині — понад сто наукових, публіцистичних та художніх творів з питань педагогіки.У статтях «Народні школи і їх потреби», «Великі діяння пана Бобжинського», «Освіта народу Галичини», «Педагогічні невігласи» та інших гостро критикував недоліки тогочасної народної школи та реакційну політику австрійського уряду в галузі освіти. Боровся за створення шкіл, які були б тісно пов'язані з життям та інтересами народу. Поєднання навчання з працею, широка освіта, використання найкращих надбань людства, всебічний розвиток мислення та інших психічних процесів дитини — такі завдання він ставив перед школою, навчанням і вихованням.

Мета, завдання і зміст освіти та виховання, на його думку, полягають у тому, щоб забезпечити правильне розумове, фізичне і моральне виховання учнів, навчити їх правильно мислити, а це можливе лише за умови, що навчання здійснюватиметься рідною мовою учнів, яка має величезне значення у вихованні любові до рідного слова, його краси і чарівної милозвучності. Важливим засобом такого виховання дітей має бути народна творчість і художня література.

Великого значення І. Франко надавав ролі вчителя. Вважав, що той, хто хоче бути вчителем, не маючи покликання до педагогіки, лише завдає шкоди вихованню підростаючого покоління. Хороший учитель має завоювати довіру дітей, уникати шаблону й одноманітності в навчанні, розвивати в них самостійність думки і дії, прищеплювати кращі моральні якості, виховувати любов до праці та людей праці. Вчитель повинен мати не тільки теоретичну підготовку, а й володіти практичними навичками (столярне, токарне, швацьке ремесло), добре знати сільське господарство. Для вчителя, який самовіддано працює на ниві народної освіти, потрібно створювати сприятливі умови.

І. Франко дав чимало цікавих порад щодо виховання дітей у сім'ї. На його думку, найважливішим є вплив батьків на дитину у ранньому віці. Потрібне тверде керівництво дітьми з боку батьків, формування їхніх моральних якостей і норм поведінки; батьки повинні розвивати в дітей прагнення до пізнання природи й життя. Особлива роль у сімейному вихованні належить матері. У статті «Жінка-мати» він зазначав, що мати безпосередньо відповідає перед суспільством за виховання дітей; вона має створити всі умови, щоб діти росли здоровими й здобули правильне моральне виховання. Проте не можна покладатися лише на матір, батьки-чоловіки теж повинні дбати про виховання дітей, між батьками й дітьми має бути взаєморозуміння.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871—1913) — видатна українська поетеса, пропагандист передових педагогічних ідей.

У низці своїх статей гостро критикувала систему народної освіти в царській Росії («Голос однієї російської ув'язненої»), вважаючи, що ця країна нагадує необмежену за розмірами Бастилію, де панують «голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство». Тогочасна школа переважно мала такий вигляд: невеличке приміщення без елементарних умов, низький рівень підручників, невеликий термін навчання, тяжкі умови праці вчителів (нарис «Школа»).

У 19 років Леся Українка написала для своїх молодших сестер підручник «Стародавня історія східних народів», який було опубліковано вже після її смерті, уклала збірники «Дитячі ігри, пісні та казки Ковельського, Луцького та Новоград-Волинського повітів», «Народні мелодії». Вона навчала своїх молодших братів і сестер, а також дорослих людей Волині та дітей у Єгипті, коли перебувала там на лікуванні.

Видатна поетеса обстоювала право на навчання дітей українців рідною мовою, виступала за поліпшення політичних прав і матеріально-побутових умов народних учителів, водночас висуваючи високі вимоги до них: «Якщо вчитель... добрий, освічений, то й учні знають те, що потрібно знати... «Ідеал кращого вчителя вона змалювала в образі героя-патріота Антея («Оргія»), який говорив своїм учням, що після закінчення школи треба ще багато вчитися, багато читати, торувати шлях у науку, ніколи не зазнаватися, не зупинятися на досягнутих успіхах, удосконалювати себе.

Тимофій Григорович Лубенець (1855—1936) — відомий український педагог, методист, громадський діяч. Закінчив Чернігівську учительську семінарію, тривалий час працював народним учителем у сільських школах, викладав у Київській гімназії, 12 років був директором народних училищ Київської губернії. Обирався головою правління Спілки допомоги нужденним учням початкових шкіл, став засновником єдиного в Росії Товариства дитячих садків. Читав лекції на учительських курсах у містах України. Працював викладачем педагогіки і методики, був деканом педагогічного факультету на Київських вищих жіночих курсах.Ще в дореволюційний період Т. Лубенець написав і видав до 30 підручників і книг для учнів початкових шкіл та методичних посібників для вчителів («Книга для первоначального чтения в школе й дома», «Хрестоматия для первоначального чтения й письменних упражнений», «Письменные самостоятельные работы в начальной школе» та ін.). Головна його педагогічна праця — «Педагогічні бесіди», а також книги «Про наочне викладання», «Зернинка» (для читання в молодших класах). Серед заборонених царським урядом його книг — «Граматика» (український буквар), «Читанка» та «Загальнокорисний задачник».