Поняття про форми організації навчання

Ефективність засвоєння знань учнями залежить не ли¬ше від методів і прийомів навчання, а й від форм органі¬зації навчальної роботи.

Форма організації навчання — зовнішнє вираження узгодженої діяльності вчителя та учнів, що здійснюється у встановленому по¬рядку І в певному режимі.

Головними особливостями організаційних форм нав¬чання є: по-перше, певний зовнішній вияв функцій учи¬теля й учнів відповідно до розпорядку (фронтальне прослуховування розповіді, пояснення, групове або індивідуальне виконання завдання вчителя та ін.); по-друге, діяльність учителя й учнів здійснюється в певних часових межах — урок може тривати 45 чи ЗО хв., бути спареним (для читан¬ня лекції чи проведення екскурсії); по-третє, склад учнів може бути постійним (клас на уроці) або змінним (групо¬ва робота за диференційованого навчання або при виконан¬ні лабораторних робіт); по-четверте, в організаційній фор¬мі навчання існує певний порядок спілкування вчителя з учнями (на уроці вчитель безпосередньо дає учням нав¬чальну інформацію, під час екскурсії цю функцію може виконувати екскурсовод, проінструктований вчителем); по-п'яте, організаційна форма навчання безпосередньо не пов'язана з характеристикою процесу навчання, його основ¬ними закономірностями. Вона впливає на конкретний про¬цес навчання, зумовлюючи, наприклад, можливість вияву індивідуального темпу навчальної роботи, на загальний перебіг і результат навчального процесу та ін.1

До сучасної форми навчання людство прийшло не від¬разу. Так, у школах давнього світу панувала система інди¬відуального навчання — вчитель навчав кожного учня ок¬ремо. У середньовічних школах домінувала індивідуально-групова система навчання: в одній групі збирали учнів з різним рівнем підготовки, заняття проводили без усталено¬го розкладу, дітей приймали до школи впродовж року.

У XVI—XVII ст. у братських школах України й Біло¬русі виникла нова форма організації навчальних занять, яка передбачала певні елементи класно-урочної системи навчання. Учитель працював фронтально з усім класом за певним розкладом. На заняттях використовувалися різні методи: пояснення, бесіда, самостійна робота, диспут, вза¬ємне навчання. Учням давали домашнє завдання, вико¬нання якого перевірялося під час занять, що мали назву «уроки».

Доцільність класно-урочної системи навчання та шля¬хи її впровадження обґрунтував у XVII ст. Я.-А. Коменський. Ця система давала можливість учителеві водночас навчати багатьох учнів. Вона передбачала комплектуван¬ня навчальних груп (класів) дітьми одного віку і з одна¬ковою підготовкою та навчання їх за однією програмою, її ефективність була настільки очевидною, що незабаром урок став провідною організаційною формою навчання у школах багатьох країн світу.

У XVIII ст. у Західній Європі, Америці робилися спро¬би відмовитися від класно-урочної системи, стала розви¬ватися белл-ланкастерська система навчання, розробле¬на англійськими педагогами А. Беллом та Дж. Ланкасте-ром. Суть її полягала у взаємному навчанні, коли стар¬ші учні початкової школи й ті, що добре вчилися, були помічниками вчителя і під його керівництвом навчали решту учнів. Це давало змогу одному вчителеві організу¬вати навчання кількох сотень учнів. Однак ця система не забезпечувала належної якості навчання, тому проіснува¬ла недовго.

На початку XX ст. знову були спроби відмовитися від класно-урочної системи навчання. У США, Англії, дея¬ких інших країнах Заходу стали впроваджувати системи індивідуалізованого навчання, покликані готувати актив¬них, ініціативних, енергійних функціонерів держави, найпоширенішою з яких був дальтон-план (від м. Даль-тон у США). Згідно з нею скасовувалися уроки; навчальні класи ставали предметними «лабораторіями», кожен учень працював самостійно, виконував тижневі чи місяч¬ні завдання («підряди») відповідно до своїх індивідуаль¬них можливостей, а вчителі були консультантами й кон¬тролерами.

У другій половині 20-х років у дещо зміненому вигляді дальтон-план намагалися перенести до радянської школи. Основні його ідеї було втілено в лабораторно-бригадній організації навчання, за якої замість класів створювали «лабораторії», учнів поділяли на невеликі групи-бригади (по 5—7 осіб), вчилися у цих групах за спеціальними під¬ручниками («робочими книгами»), виконували складені вчителем денні, тижневі, місячні «робочі завдання» з кож¬ного навчального предмета. Ця система не виправдала себе через те, що знижувала керівну роль учителя, не забезпе¬чувала опанування систематичними й міцними знаннями, породжувала безвідповідальне ставлення до навчання. Проте окремі її елементи заслуговують на увагу й сьогодні: самостійна робота з підручником, опрацювання довідкової та допоміжної літератури, виконання групових завдань на лабораторних і практичних заняттях тощо.

У сучасній вітчизняній школі використовують класно-урочну систему навчання. Суть її полягає в тому, що нав¬чальна робота проводиться з групою учнів постійного скла¬ду, однакового віку й рівня підготовки у формі уроку.Відповідно до Закону України «Про загальну середню освіту» наповнюваність класів загальноосвітніх навчаль¬них закладів не повинна перевищувати 30 учнів. У селищ¬них, сільських загальноосвітніх навчальних закладах кількість учнів у класах визначається демографічною си¬туацією, але повинна становити не менше 5 осіб. За мен¬шої кількості учнів у класі навчання здійснюють за інди¬відуальною формою.