Методика проектування і виготовлення рушника у техніці вишивання хрестом

до всіх, хто не черствіє душею, він щедро

простелений близьким і далеким друзям,

гостям. Хай символ цей завжди сусідить

у нашій добрій хаті як ознака великої

любові і незрадливості”

В. Скуратівський

Застосування у вихованні елементів народознавства вчені відносять до XVI-XVII ст., коли відбувся активний розвиток і становлення української національної системи освіти і виховання.

Проте виникнення українознавства можна віднести ще до IV ст., коли відбувалося формування етнічної спільності українців.

Самобутність народного мистецтва України обумовлена матеріальними чинниками, культурно-історичними обставинами, особливостями природи, економіки, культури країни, специфікою національної психології народу, його чуттєвої, вольової, інтелектуальної сфер, темпом і способом мислення, виявлення емоцій та почуттів.

У зв’язку щ цим, є вишивки сумні, веселі, радісні й замріяні. Народ відтворює у вишивці свої сподівання на краще майбутнє, передає всю глибину своїх почувань і надій. Інколи поглянем на рушник – і душа спочиває чи підноситься, радіє чи сумує.

Люди навіть у найважчі часи не втрачали віри в краще, намагалися прикрасити своє нелегке життя, внести хоч краплинку радості у важку щоденну працю в убогий побут. Тому й народилися неперевершені, у своїй більшості оптимістичні за змістом і характером узори вишивок.

Інтенсивно розвивалося і високо цінувалося мистецтво художньої вишивки у період Київської Русі.У XVI-XVII ст. могутня хвиля відродження українського культури стимулювала розвиток різних видів мистецтва, у т.ч. й української вишивки.

Майже у кожній хаті ткали полотно і шили з нього одяг. А вишивка була найпростішим способом прикрасити тканину. З XVIIIст. мистецтво вишивання активно розвивається і починає виходити за межі оселі.

Серед усіх видів народного декоративного-ужиткового мистецтва рушник має найбільше виховне значення і найбагатший образно-символічний зміст. Усі важливі події в житті нашого народу традиційно пов’язані з різними видами декоративних рушників.

Вони супроводжують людину в часи радості й смутку.

Рушник – це ознака охайності й працьовитості господині, це оберіг родини. Рушником накривали хліб на столі і діжку після випікання хліба, ставлячи її під образами, на покутті. Такий рушник навіть мав спеціальну назву “нідіжниця” чи “хустка”.

Рушник до цього часу залишається таким символом доброзичливості й гостинності, на ньому підносять дорогим, шановним гостям хліб-сіль.

У весільному обряді рушник залишається головним атрибутом і донині. Сьогодні спостерігаємо, як ця традиція відроджується не лише в селах, а й у містах.

Рушниками пов’язували старостів, якщо на заручинах доходили згоди. Батьки нареченої благословляли молодих іконами на спеціальних рушниках, а також зустрічали їх з церкви хлібом-сіллю на рушнику.

Під час вінчання рушником зв’язували руки молодим, бажали їм одностайності, взаєморозуміння, щасливого і довгого подружнього шляху.