Про особливості навчання дітей правам людей
Як важко зробити перші кроки кожному вчителеві, який намірився навчати дітей правам людини. Стільки думок обсідають голову, і таких непростих... І цьому є свої причини.
По-перше, самому вчителеві не дуже зрозуміле поняття "права людини" (хоча найчастіше навіть сьогодні побутує думка, що це те, про записано в Конституції України - і не більше), бо хто й коли знайомив нас із Загальною декларацією прав людини чи з іншими міжнародними документами в галузі прав людини? (Я, наприклад, зберігаю як унікальний документ газетну сторінку "Аргументов й фактов" за 1986 рік, бо вперше прочитала повний текст Декларації, а не окремі уривки.) І що значить навчати правам людини молодших школярів? Як ти малюкові 1-го класу поясниш права людини?
Добре, що в пригоді стала брошура ООН "Викладання прав людини", де дуже просто і наочно показано, що таке навчання (точніше - виховання) відрізняється від нашого стандартного і може бути не лише корисним, але й цікавим. І не так важливо для малюків засвоїти (а точніше зазубрити) поняття "декларація", "конвенція", а набагато важливіше навчити їх уважному ставленню один до одного, повазі тих, хто не поділяє твоїх захоплень, навчити виходити з конфліктних ситуацій ненасильницьким шляхом, дати можливість кожній дитині відчути свою унікальність і неповторність, індивідуальність серед таких же індивідуумів.
По-друге, як виховувати оту саму гідність, коли навіть на порозі першого класу інколи можна почути: "Закрили роти! Сядь, кому сказано! Мамі своїй розкажеш, а в мене ти будеш мовчати, поки я не запитаю!"; а що вже говорити про старші класи: там можна почути щось ще "крутіше" і вже не тільки від учителя, а від "об'єкта навчання"?
Як бути з тією самою гідністю самому вчителеві, коли він в собі її не може віднайти: його родині доводиться рахувати копійки, щоб вистачило на сяку-таку їжу, а адміністрація школи настійливо "пропонує" писати заяву "за власний рахунок" під час канікул, посилаючись на вказівки зверху? Так, - не напишеш заяви, тебе ніхто у відпустку не відправить силоміць (чиновники теж закони читають), але ж якщо зважишся на такий крок, щоб не писати заяву, то потрапиш до "неблагонадійних" (бо для чиновників і якість директора школи оцінюється дуже просто: чи всі, чи не всі вчителі школи написали зави про відпустку за власний рахунок під час канікул), а вже адміністрація школи знайде шляхи "приборкання неслухняного". Тож пересічний учитель скаже собі: я не боєць, перти проти цілої державної системи я не зможу, та й який сенс у цьому, - все одно програю, витрачу час і нерви, а можливо й роботу, а до пенсії лишилося вже не так і багато...
Пригадується фраза, сказана однією вчителькою: "Знаєте, неможливо говорити про гідність, стоячи на колінах. Ми так звикли, що держава регламентувала для нас усе: від того, що і як вивчати в школі, до того, що і як думати про все на світі, включаючи навіть власні захоплення чи уподобання. А тепер все по-іншому: під лежачий камінь вода не тектиме, треба дбати про захист своїх прав самому, бо ж держава є першим порушником прав людини... А ми до цього не готові, не привчені, нам стає легше на душі, коли ми в учительській звично "перемиємо кісточки" президентові, уряду, лідерам партій і знову розповземося по своїх кабінетах, сподіваючись на милість нашої держави... Як я можу говорити дітям про права, коли мої власні порушуються на кожному кроці, а я сама не маю снаги захищати їх та й не знаю як?"
По-третє, чи не найважче: а як же бути вчителеві в тій ситуації, яка потребуватиме практичного правозахисту (наприклад, жорстоке поводження з дітьми з боку батьків чи правоохоронних органів; а якщо так вчинив твій колега?) Малоймовірно, що поруч з тобою в школі працюють лише однодумці; все одно знайдуться такі, які будуть казати: "Що? Права? Та вони нам і так на голови сіли, а тепер ще "права качати" почнуть? А ми що, не люди? А учні не порушують наші права? Значить тепер так: він тебе матом пошле, а ти не смій у відповідь і слова мовити? Ні, це дурниці, даремна трата часу!" Може, так, може, приблизно так можуть висловитися деякі вчителі. І найжахливіше - це те, про що ти будеш говорити на своєму уроці, і що учні почують від такого вчителя на його уроці.
Знову питання: як тут бути? Звісно, що обстоювати свою думку і намагатися переконати хибність позиції колеги. А коли це не допоможе? Отже, ставати активним і до кінця пройти шлях, якщо мова йде про антипедагогічні методи. А це знову - бути в центрі уваги колективу й батьків, бути "предметом для перемивання" всіх твоїх гріхів, недоліків, бо хто ж у такій ситуації буде говорити про твої досягнення чи успіхи? Тож учитель і запитує себе, чи готовий він до цього?
А як бути в ситуації, коли підліток (твій учень) підходить в школі на перерві і говорить, що його вчора били в міліції (скрутили руки і доставили у відділок, бо щось буркнув не дуже ввічливе у відповідь міліціонерові, який скомандував: "Ану сюди! Швидко!" на автобусній зупинці неподалік дому)? Питання... Питання...Та коли вже крок зроблено, коли вже ніхто не заперечує необхідності ведення такого курсу навчання і виховання? Далі - мандрівка у незвіданий світ цікавих, часто непередбачуваних ситуацій, коли захоплення і радість чергуються з відчаєм (чому це не вийшло? де я припустився помилки? чому зовсім протилежний ефект? як бути? що робити далі?).