Звичаї та обряди українського народу спрямовані на охорону природи

Чим далі повертатися в історію будь-якого народу, тим ближче він знаходився до природи. Це ж саме можна сказати і про український народ. Чи це гуцули, які мешкали серед давніх Карпат, чи це лісові мешканці Полісся, чи це українці півдня. Одних кормив ліс, інших земля, третіх моря та ріки. Весь побут так чи інакше базувався на використанні природних багатств. Тому не дивно, що більшість звичаїв і традицій досить тісно пов’язані з бережним ставленням до природи, її сил.

Наші предка мало знали про походження тих, чи інших природних процесів, явищ, тому природа видавалася для них чимось незбагненним, безмежно сильним і неосяжним, що потрібно було поважати, берегти, використовувати тільки раціонально, не завдаючи великої шкоди.

Первісні українці нічого не знали про науку екологію, про її премудрості, але вже тоді, погано освічені, вони розуміли якимось шостим чуттям, що природу треба шанувати.

Грубе втручання в процеси природи, її нещадна експлуатація, на їхню думку, було гріхом, не тільки перед природою і людьми, але і перед самим Господом Богом.

Тому й не дивно, що у своїх народних звичаях і традиціях, українці досить часто висловлювали свою повагу перед оточуючим природним довкіллям.

Першою важливою звичкою древнього українця було те, щоб брати у природи найнеобхідніше, не наносячи довкіллю великої шкоди. Якщо збирали лікарські рослини, то робили це акуратно, не пошкоджуючи кореневищ, щоб рослини могли рости далі, або ж, якщо виривали рослини з корінням, то обов’язково весною засівали на цих місцях насіння з рослин, які були використані повністю.

Особливо було популярним висаджувати лікарські рослини у садках біля хати. Так українці мимоволі оберігали дикі рослини, використовуючи вже окультурені.

Дбали українці і над озелененням своїх подвір’їв та місць проживання.У лісі ще здавна українці обгороджували мурашники, оскільки знали про корисність цих комах для лісу.

Полюючи за дичиною, не було прийнято переслідувати звіра, яка у нього були малі діти. Вважалося великим гріхом убивати звіра-матір, яка вигодовує маля.

Під час жнив українці нерідко натрапляли на заячі та пташині гнізда, які у більшості випадків бережно переносилися на край поля.

Якщо у суху днину траплялася в лісі чи на узліссі пожежа, то українці цілим селом відправлялися на його гасіння, бо ще тоді знали, що ліс – це годованець.

Особливим було популярне в українців розчищення і доглядання придорожніх джерел, які обсаджували вербами та калиною, слідкували, щоб джерело не замулювалося. Також до звичаїв охороняти природу можна віднести насадження дерев і кущів по берегах рік та схилів. Українці ще в сиву давнину знали, що дерева можуть укріплювати береги та схили, які нерідко, як і сьогодні, зазнають впливу від паводків чи сильних дощів. Роботи, пов’язані з вирубкою лісу, завжди проводилися виважено і вирубувалися, як правило ті дерева, які вже досягли досить великого віку і були придатні до вирубки. На місці зрізаних дерев засаджувалися нові, або розчищувалася територія, на якій міг би успішно проростати молодняк.

Чимало українських свят пов’язані з упорядкуванням територій: прибиранням сміття, розчищенням занедбаних ділянок тощо.

Зрозуміло, що розвиток суспільства не міг не впливати на природу, тому вона поступово змінювалася, обживалася, з’являлися нові поселення, розорювалися нові поля, але українці, особливо первісні - вели господарство, завжди оглядаючись на те, що відбувається з природою.

В суворі зими українці по ріках і ставках прорубували ополонки, бо знали, що риба має дихати, а якщо не зробити ополонок, то вона може погинути і наступної весни виникнуть проблеми з рибальством, оскільки великої частини риби просто не стане. Ополонки, щоб вони швидко не замерзали, вкривали соломою.