Сучасна українська скульптура

1. Головні етапи становлення

сучасної української скульптури

Початком XX ст., коли взагалі пожвавився мистецький рух на Україні, коли, з одного боку, в майстрів мистецтва момент національної належності зі стадії пасивної потенції розвинувся до активної свідомості, а з іншого — українські майстри почали шукати зв’язків із поступовішим мистецтвом Заходу та з національними українськими традиціями, — всі ці моменти благодійно вплинули й на розвій української скульптури. Вже в першому десятилітті нового століття з’явилися молоді майстри, котрі виявили в своїй творчості чимало сили, енергії, поривів та класичного світовідчування. Першим у молодому поколінні звернув на себе увагу Михайло Гаврилко (1882 — 1919), скульптор із великим і бурхливим, не завжди врівноваженим темпераментом. Із рідної Полтавщини Гаврилко подався до Краківської академії, а звідти — до Парижу. Але наука за кордоном не пригнітила його дужої індивідуальності. Скоро він здобув популярність на австрійських українських землях своїми повними енергії погруддями Шевченка, а на першому конкурсі в Києві визначився його пересичений рухом проект пам’ятника Шевченкові. На жаль, буйний майстер-романтик наклав головою у вихорі революційних подій: він був замордований у Полтаві більшовиками. Перед смертю Гаврилко встиг виконати декілька бюстів Шевченка на Лівобережній Україні, й насильна смерть урвала його працю над останнім, оригінально задуманим Шевченковим погруддям.

Дещо молодший за Гаврилка Михайло Паращук, що так само вдосконалював свій хист у Парижі, особливо здобув собі реноме як скульптор-портретист. Протилежність Гаврилкові, Паращук є майстер вповні зрівноважений, однаково дужий і в портретах, реально трактованих, і в стилізованих із підкресленням скульптурної маси та форми і властивостей матеріалу (переважно бронзи або мармуру). Із праць Паращука особливо вдалими були психологічно спрацьований бюст польського письменника Пшебишевського, монументально трактований бюст мюнхенського професора архітектури — Мецензефі, реалістично виконана голова поета Богдана Лепкого та свіжо, ескізно схоплена голова саксонського принца Йогана (брата останнього саксонського короля). На протязі останніх двох десятків років Паращук осів у Болгарії — в Софії.

З київської школи Балавенського вийшов Василь Іщенко, Що пізніше так само вдосконалювався в Парижі, де підліг помітним впливам модної тоді французької школи Родена. Але тяжка дійсність на Україні і відсутність свободи для мистецької творчості фатально вплинули на пластичний хист Іщенка.

Так само жертвою більшовицького режиму впав і багатонадійний майстер Іван Севера. Сам родом із Західної України, скінчив мистецьку освіту в Римі, звідки вивіз не тільки вдосконалену майстерність, але й шляхетні традиції італійської класичності; до переїзду на Україну виконав прекрасний автопортрет, голову композитора Якименка, що тепер знаходиться у Празі в Музеї визвольної боротьби України, й кілька алегоричних постатей. Із переїздом до Харкова його мистецька продукція заглохла.

У важких більшовицьких обценьках знайшла вихід для свого пластичного хисту хіба тільки Ж. Діндо, що дала кілька побутових селянсько-робітничих постатей, трактованих монументально з розумінням маси і скульптурної форми. Але поза тим в умовах більшовицької дійсності українські скульптурні таланти нидіють і нищаться.На українських землях поза межами більшовицького панування українська скульптура теж не знаходить відповідних обставин для кращого розвитку. На Буковині молодий та експресивний майстер Панас Шевчукевич зовсім залишив скульптуру й зайнявся медициною, у Львові працюють А. Коверко та Литвиненко, але всі найсильніші українські скульптори працюють на еміграції. Паращук, як сказано, працює в Болгарії — в Софії, найбільше українських скульпторів працює в Чехії, у Празі. Тут, зрозуміло, головну роль відіграє відомий скульптор, майстер звіриних форм (Tierkünstler) К. Стаховський. Значення Стаховського в українській скульптурі не обмежується прекрасними статуетками звірів — бронзовими, теракотовими, як «Носоріг», майоліковими або дерев’яними, як орієнтальний «Бик», покірна, але могутня сила якого так досконало відтворена масивним блоком, ніби глибою майстерно опрацьованого дерев’яного матеріалу, — Стаховський як професор Української студії пластичного мистецтва утворив у Празі цілу школу українських молодих скульпторів, між якими визначається Євген Норман (із Бессарабії), з великим хистом до карикатури в пластиці (в цьому розумінні краща його праця — портрет Крамаржа в Музеї визвольної боротьби України в Празі). У Стаховського починала свою працю Оксана Лятуринська, здібна молода скульпторка й поетеса; її бюсти, акти й особливо живі, але витримані в скульптурному стилі жанрові статуетки також знаходяться в Празькому Музеї визвольної боротьби України. Велику втрату школа Стаховського понесла після самогубства в 1926 р. Степана Колядинського — молодого, але, може, найбільш обдарованого українського скульптора. Майже весь його мистецький доробок, що складається з великих тек із рисунками та окремих скульптур із мармуру, дерева та гіпсових відливів, також зібрано в Музеї визвольної боротьби України. Нарешті, під впливом К. Стаховського у Берліні відомий український гравер В. Масютін зайнявся медалями й утворив свою знамениту серію (близько 40) українських медалей, з яких, на жаль, тільки три відлиті в бронзі.