Ренесанс

Не дивно, що, перебуваючи в аристократичному середовищі, звертається художник і до “рицарського” сюжету - битви Георгія з драконом (Лондонська Національна галерея). Дивлячись на картину, згадуються рицарські романи, італійська поезія ХІV ст., а фарби, чіткість відтворення численних деталей примушують пригадати пізньоготичну французьку мініатюру - найвишуканіше з усього, що породила західноєвропейська культура.

Гекцог Відобальдо розумів, що місця Рафаеля вже не при дворі, а у найвидатнішому художньому осередку Італії - Флоренції. З рекомендаційним листом до голови уряду Флорентійської республіки П’єтро Садеріні дванадцятирічний маестро прибуває до славнозвісного міста.

Всупереч сподіванням, замовлень від Содеріні Рафаель не отримав, але роботи йому не бракувало. Та подією в його житті стало знайомство з творами Мікеланджело і Леонардо, з якими завдяки Перуджино він познайомився особисто. Тут він знайшов собі друга і порадника Фра Бартоломео, хоч і не геніального, але визначного майстра. Він остаточно відійшов від манери Перуджіно, від традиції серендньовіччя. Багато чого навчив його Леонардо, але він не став його сліпим наслідувачем. Тема мадонни, як і раніше, лишається для нього улюбленою, але мадонни, створені у Флоренції, знаменують новий етап в його творчості. Краща з них “Мадонна на зеленому лузі” (1506, віденський музей).

В іншій картині, виконаній у Флоренції, художник представив “святу родину”. Це ермітажна “Мадонна з безбородим Йосипом”.

У цьому творі в загостреній формі відбилися два напрямки, якими однаково міг іти Рафаель: ідеалізуючий і суворо реалістичний, ближчий до так званого північного Відродження, ніж до італійського Ренесансу.

Не виключено, що в 1505 році відбулося знайомство з Ільбрехтом Дюрером - одним з найвидатніших представників німецького Відродження, який тоді перебував в Італії і, вірогідно відвідав Флоренцію. відомо принаймі, що Дюрер переслав Рафаелеві свій малюнок і той його зберігав, як дорогу реліквіюю.

На кінець перебування Рафаеля у Флоренції і Мікеланджело, і Леонардо її залишили. Перший працював у римі - солиці папської держави, другий - у Мілані. І хоч Рафаель визнаний майстер у Флоренції, можна твердити, що такої гучної світової слави, що лунає крізь віки, він не мав би, якби щаслива доля не привела його до риму в 1508 році.

При дворі папи Юлія ІІ мав він впливових знайомих, у числі яких були його земляк і далекий славнозвісний зодчий П’єтро Броманте і П’єро Бембо, вчений та письменник, частий гість урбінського замку. Нарешті, сам папа був уц свояцтві з герцогом да Монтефельтро. Отож не дивно, що в Римі на двадцятип’ятирічного урбінця чекало добре приймання.

Амбіції Юлія були неосяжні. Браманте мав спорудити найбільший і найпрекрасніший у світі храм - собор Св. Петра. У цьому мсоборі Мікеланджело мав збудувати величну гробницю, у якій спочине Юлій; у своїх апартаментах, у Ватиканському палаці, які вже були почасти розписані видатними художниками - П’єтро делла Франческо, Содомою, Лукою Синьйореллі та іншими менш знаними, - вирішив папа перетворити на прижиттєвий пам’ятник своїй особі.Нарешті, й каплиця св. Сікста, заступника роду Реверо, з якого походив Юлій, мала перетворитися на мистецьке диво: папа змусив Мікеланджело відкласти на потім працю над гробницею й розписатифресками плафон каплиці. Мікеланджело обурився й утік до Флоренції (щоправда ненадовго). Тоді Юлій доручає розпис стану Рафаелеві: хай зрозуміє впертий флорентієць, що не є незамінним майстром.

Трохи більше року працював молодий майстер над ескізами розписів, а тим часом дедалі більше чарував суворого й гнівливого Юлія та його далеких від святості кардиналів і придворних своєю чемністю, люб’язністю, вмінням розуміти будь-якого співрозмов-ника.

Та ось 1508 року розписи попередників Рафаеля у ватіканських станцах були безжалістно знищені, і він приступив до роботи (слід віддати йому належне: фрески свого вчителя Перуджино він пощадив).

Те, що намалював Рафаель за три роки на стінах папського кабінету (станца підписів), поряд з розписами Мікеланджело у Сікстинській капелі стало класикою монументального живопису часів Високого ренесансу. З найвищою можливою досконалістю Рафаель розв’язав проблему синтезу мистецтв, яка хвилює нас і сьогодні. На стінах станци ми можемо побачити багатофігурні композиції, присвячені теології (”Диспут”), філософії (“Афінська школа”), поезії (“Парнас”), та алегоричні постаті - уособлення справедливого законодавства (Мудрість, Міра, Сила), все це завдяки Юлію ІІ процвітає у Ватікані, всім цим він оточений, коли працює, підписує офіційні папери.